— У кафе. У центрі. О четвертій. Після співбесіди.
Вона пройшла на кухню, увімкнула світло, і маленька квартира відразу стала буденною й надійною. Чайник клацнув, на плиті зашуміла вода. Я пішла за нею, все ще притискаючи телефон до долоні.
— Мені це не подобається, — сказала Ірина, дістаючи чашки.
— Мені теж.
— Він може намагатися повернути контроль. Спочатку м’якість, потім жаль, потім провина. Потім знову погрози, якщо не подіє.
— Я знаю.
— Не певна, що знаєш. Ти прожила з ним двадцять три роки. У тебе на його голос усередині вбудована кнопка.
Я мимоволі всміхнулася, хоча в грудях було важко.
— Приблизно так і є.
Ірина поставила переді мною чашку.
— Значить, сьогодні слухаєш не кнопку, а себе. Зустріч тільки в кафе. Документи забираєш одразу. Якщо почне тиснути — встаєш і йдеш. Не сперечаєшся, не доводиш, не рятуєш його від його ж почуттів.
Я кивнула.
— Він спитав, чи правда я хочу розлучення.
— А ти?
— Сказала правду.
Ірина уважно подивилася на мене. Потім коротко всміхнулася.
— Добре. Тепер умивайся. Сьогодні в тебе співбесіда, і вона важливіша, ніж настрій Андрія.
Я хотіла сказати, що не готова. Що після безсонних ночей, поліції, зниклих рукописів і ранкового дзвінка я схожа не на коректорку, а на жінку, яку випадково винесло на берег після шторму. Але слова застрягли. Бо Ірина мала рацію. Вперше за довгі роки в мене з’являвся шанс, який не залежав від Андрія.
Я вибрала ту саму темно-синю сукню, акуратно почистила комірець, зібрала волосся в низький вузол. У дзеркалі все ще відбивалася втома, але за нею проступало щось нове. Не впевненість — до неї було далеко. Радше готовність не відступати від першого окрику.
Ірина провела мене до зупинки.
— Після співбесіди одразу дзвони.
— Подзвоню.
— І не погоджуйся зустрічатися з Андрієм раніше четвертої.
— Не погоджуся.
— І не віддавай йому коробку назад, навіть якщо скаже, що переплутав, забув, хоче показати щось іще.
— Іро.
— Мовчу, — сказала вона, піднімаючи руки. — Просто я знаю такі розмови.
Вона не мовчала б, якби не боялася за мене. І від цього мені стало тепліше.
Видавництво займало кілька кімнат у старому будинку в центральній частині міста. Ззовні будівля виглядала скромно: потемніла ліпнина, важкі двері, високі вікна, в яких відбивалося похмуре небо. Але всередині пахло папером, кавою й друкарською фарбою — запахом, який я не відчувала так гостро вже багато років.
Леся зустріла мене біля входу.
Я впізнала її не відразу. У пам’яті вона залишалася тонкою, сміхотливою дівчиною з косою й вічною стосою конспектів під пахвою. Тепер переді мною стояла впевнена жінка з короткою стрижкою, строгими окулярами й швидким уважним поглядом. Але усмішка була колишньою.
— Оксано, — сказала вона й обійняла мене без зайвих запитань. — Як же давно.
— Дуже давно, — відповіла я.
Вона відсторонилася, подивилася на мене уважніше, але не стала питати про те, про що, очевидно, вже знала від Ірини. За це я була їй вдячна.
— Ходімо. У нас тут не палац, але книжки живуть добре.
Коридор був вузький, з високою стелею й рипучим паркетом. За прочиненими дверима стукали клавіші, хтось тихо сперечався про правки, десь дзвонив телефон. На підвіконнях лежали свіжі сигнальні примірники, на стінах висіли старі афіші книжкових зустрічей. Усе це здавалося мені не просто робочим місцем, а простором, де слова мають вагу.
— Колектив невеликий, — розповідала Леся, ведучи мене коридором. — Роботи багато. Особливо зараз. Запускаємо нову серію прози, рукописів потік, коректорів бракує. Потрібна людина уважна, грамотна й здатна не падати непритомною від авторських ком.
— Від авторських ком я за роки роботи виробила імунітет, — сказала я.
Леся розсміялася.
— Чудово. Значить, половину випробування пройдено.
Вона показала мені кімнату, де стояли два робочі столи, шафи з рукописами, стоси роздруківок, коробка з олівцями й стікерами. Біля вікна було вільне місце.
— Поки що це умовно твоє, якщо все складеться. Комп’ютер старуватий, зате не вередує. Головне — тексти.
Слово «твоє» прозвучало так несподівано, що я майже фізично відчула, як усередині щось здригнулося. Стіл. Біля вікна. У видавництві. Хай ще не мій остаточно, хай попереду співбесіда й випробувальний термін. Але сама можливість уже здавалася дивом.
Директорка видавництва виявилася жінкою спокійною й суворою. Сріблясте волосся було зібране в акуратний пучок, на столі лежали не лише документи, а й розкритий рукопис із безліччю позначок. Вона не марнувала часу на порожні розмови.
— Леся каже, у вас філологічна освіта й досвід коректури.
— Так, — відповіла я, відчуваючи, як пересихає в горлі. — Школа, бібліотека, потім кілька років у невеликому видавництві. Переважно художні тексти, трохи навчальної літератури, журнальні матеріали.
— З авторськими текстами сперечаєтеся?
Я розгубилася.
— Залежно від того, що вважати суперечкою. Якщо помилка очевидна — виправляю. Якщо це особливість стилю, спершу думаю. Іноді краще залишити живу фразу з нерівністю, ніж вирівняти її до мертвого стану.
Директорка подивилася на мене уважніше. Здається, відповідь їй сподобалася.
— Добре сказано. А терміни?
— Терміни дотримую. Якщо розумію, що не встигаю, попереджаю заздалегідь. Але намагаюся не доводити до цього.
Вона поставила ще кілька запитань: про розділові знаки в прямій мові, про роботу з повторюваними помилками автора, про те, як я ставлюся до електронних правок і паперових роздруківок. Спершу я відповідала скуто, боячись помилитися в кожному слові. Потім раптом упіймала себе на тому, що говорю вільно. Текст був територією, де я все ще вміла стояти на ногах.
Це знання нікуди не поділося. Воно просто було завалене роками чужих вимог.
— Що ж, — сказала директорка нарешті, закриваючи теку. — Досвід у вас достатній. Леся за вас ручається. Нам потрібна людина швидко. Оформлення підготуємо, випробувальний термін стандартний. Зможете вийти з понеділка?
Я кілька секунд мовчала.
— Так, — сказала потім. — Звісно, зможу.
— Тоді ласкаво просимо.
Коли ми вийшли з кабінету, я зупинилася в коридорі й прихилилася до стіни.
— Мене справді взяли? — спитала я майже пошепки.
Леся всміхнулася.
— Справді. Не з жалю, якщо ти про це. Ти добре відповідала.
— Мені здавалося, я зараз забуду всі правила, які знала.
— Не забула ж.
Вона провела мене назад до вільного столу.
— Ось тут сидітимеш. Перші тексти дам прості, щоб увійшла в ритм. Потім подивимося. І ще Ірина сказала, що ти сама пишеш.
Я відчула, як обличчя спалахнуло.
— Писала. Радше намагалася.
— Це не різні речі, — сказала Леся. — Коли зможеш, принеси щось. Я нічого не обіцяю, але прочитаю. Зараз нам цікаві сильні жіночі історії. Не лаковані, а живі.
Я подумала про коробку, яку Андрій обіцяв принести в кафе, і серце знову забилося швидше.
— Якщо отримаю свої рукописи сьогодні, подивлюся, що там залишилося.
— Не поспішай. Іноді старі тексти треба спочатку просто повернути собі, а не відразу віддавати комусь на суд.
Ці слова були такими точними, що я кивнула, не знайшовши відповіді.
З видавництва я вийшла іншою людиною. Не цілком новою, ні. Радше тією самою, але нарешті вийнятою з темної шафи на світло. У мене була робота. Справжня. З понеділка. Серед книжок, рукописів, коректорських знаків, людей, які говорять про текст серйозно.
Я подзвонила Ірині просто на вулиці.
— Ну? — спитала вона замість привітання.
— Мене взяли.
На тому кінці пролунав радісний вигук.
— Я знала! Оксанко, я знала!
Я всміхнулася вперше за цей день по-справжньому.
— З понеділка.
— Повертайся. У мене ще один сюрприз.
— Іро, я починаю боятися твоїх сюрпризів.
— Правильно. Вони корисні.
До зустрічі з Андрієм залишалося кілька годин, і я поїхала до Ірини. Її квартира тепер здавалася не тимчасовим прихистком, а маленьким штабом, де моє життя збиралося наново з розрізнених частин.
Вона зустріла мене біля дверей з аркушем паперу в руці.
— Спочатку вітання, потім сюрприз.
— Ти мене лякаєш.
— Нічого страшного. Дивися.
На аркуші був опис однокімнатної квартири. Невеликої. У старому зеленому районі. З меблями, посудом і всім найнеобхіднішим. Плата за перші місяці була нижчою за звичайну.
Я перечитала двічі.
— Це що?
— Квартира моєї тітки. Вона переїхала до доньки в інше місто. Раніше здавали студентам, зараз мешканці з’їхали. Я поговорила. Для тебе перші два місяці за зниженою оплатою. Потім розберемося. Ключі вже в мене.
Я опустилася на стілець.
— Іро…
