За два дні Кравченко зателефонував сам. Інспекторка фонду Марина виявила цифрові сліди: батько користувався підробленими електронними ключами, заходив до мого особистого кабінету й надсилав фінансові заяви від мого імені. Уже одного цього вистачало для відкриття справи про шахрайство.
Але результати лабораторії виявилися страшнішими. У зразку знайшли суміш сильнодійних седативних речовин у небезпечній концентрації. За висновком експертів, у ослабленої хворобою людини така доза могла спричинити зупинку серця уві сні й зовні виглядати як природне погіршення.
До цього я все ще міг подумки називати каву підозрілою й залишати крихітне місце для помилки. Висновок знищив останній сумнів: гіркота була не випадковістю й не нешкідливим заспокійливим. Хтось розраховував дозування, зважаючи на вигадану слабкість мого організму, і сподівався, що смерть не викличе запитань.
— Це вже не родинна сварка й не спроба привласнити гроші, — жорстко сказав слідчий. — Ідеться про замах на життя. Недільна зустріч має відбутися, щоб ми взяли всіх разом і отримали зізнання при незалежних свідках.
Того ж вечора біля нашої хвіртки різко зупинився чорний позашляховик із затемненими вікнами. З нього вийшов кремезний чоловік у шкіряній куртці. Батько кинувся на подвір’я й наказав усім лишатися в домі.
Я спостерігав крізь щілину між шторами. Незнайомець рубав долонею повітря, тицяв батькові пальцем у груди й щось вимагав. Батько зіщулився, виправдовувався й передав йому товсту пачку готівки; чоловік зневажливо перерахував купюри й, судячи з жестів, лишився незадоволений.
Повернувшись, батько виглядав постарілим на десять років. Саме тоді я зважився на останню перевірку їхньої людяності. Пішов на кухню по воду, дозволив колінам підкоситися й з гуркотом упав на кахель, удаючи тяжкий напад задухи.
На шум прибігли всі. Крізь напівзаплющені повіки я бачив їхні обличчя. Павло майже з полегшенням прошепотів, що я нарешті перестав мучитися, а Христина боляче штовхнула його ліктем.
Мама не кинулася до мене й не стала шукати телефон. Холодним розсудливим голосом вона запропонувала трохи зачекати, щоб лікарі не завадили природному процесу. Батько промовчав.
Вони стояли півколом і дивилися, як я нібито помираю на підлозі. Ніхто не спробував допомогти, перевірити пульс чи викликати швидку. Секунди розтягувалися, а в цілковитій тиші чулося лише моє навмисне уривчасте дихання…
