Стефан поклав ложку на стіл.
— Ні, — сказав він після довгої паузи. — Я серджуся тільки на себе. Вона шукала світло там, куди я навіть не дивився.
Тієї ночі Міра і Лея спали в кімнаті, де колись була бібліотека Еліни. Стефан стояв за дверима, слухав їхнє рівне дихання і вперше за три роки відчував не порожнечу, а тиху присутність життя.
Але спокій виявився недовгим.
Уранці прийшов лист від Марти. Вона знайшла відомості про батька дівчаток. Роман працював на старому заводі на околиці промислового району.
Стефан довго тримав лист у руках.
Йому не хотілося зустрічатися з цією людиною. Не тому, що він боявся Романа. Він боявся побачити перед собою доказ власної жорстокості, якій колись надав вигляду справедливості.
За день Стефан стояв біля іржавих воріт заводу. У повітрі висіли запахи металу, диму й гарячого пилу. Робітники проходили повз у забрудненому одязі, не звертаючи на нього уваги.
У глибині цеху, за спалахами зварювання, він побачив високого чоловіка із запалими щоками й сивими скронями. Той тримав інструмент упевнено, але вся його постать ніби була зігнута не роботою, а прожитими роками.
Роман підвів голову й завмер.
— Стефан? — хрипко промовив він. — Думав, ти давно забув моє ім’я.
— Не забув, — відповів Стефан. — Просто згадав надто пізно.
Роман вимкнув апарат, витер руки ганчіркою.
— Прийшов подивитися, куди падають люди після твоїх рішень?
— Ні, — тихо сказав Стефан. — Я прийшов через Еліну.
Ім’я змусило Романа збліднути.
— Вона… пам’ятала про мене?
