— Більше, ніж ти можеш уявити. Вона допомагала твоїм донькам. Міра і Лея вижили багато в чому завдяки їй.
Роман сів на дерев’яний ящик, ніби ноги відмовилися його тримати.
— Я бачив її одного разу, — сказав він глухо. — Вона принесла хліб і ліки. Я прогнав її. Сказав, що таким, як я, допомога не потрібна. Точніше… що я її не заслуговую.
— Вона так не думала.
Стефан дістав із кишені записник Еліни й відкрив потрібну сторінку.
— Вона писала: «Роман не злий. Він просто заблукав і надто довго йшов сам».
Роман закрив обличчя руками. Його плечі затрусилися.
Довгий час обоє мовчали. У цеху дзвенів метал, гули машини, десь грюкнули двері.
— Дівчатка? — нарешті спитав Роман. — Вони живі?
— Так. Зараз вони в мене.
— Вони знають про мене?
— Думають, що батько помер.
Роман гірко всміхнувся.
— То, може, так і краще. Мертвого батька легше пробачити, ніж такого, як я.
— Ні, — твердо сказав Стефан. — Їм потрібен живий батько. Не ідеальний. Не виправданий. Жива людина, яка готова працювати, змінюватися і більше не тікати. Інакше все, що робила Еліна, залишиться незавершеним.
Роман підвів на нього очі.


















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.