— Більше, ніж ти можеш уявити. Вона допомагала твоїм донькам. Міра і Лея вижили багато в чому завдяки їй.
Роман сів на дерев’яний ящик, ніби ноги відмовилися його тримати.
— Я бачив її одного разу, — сказав він глухо. — Вона принесла хліб і ліки. Я прогнав її. Сказав, що таким, як я, допомога не потрібна. Точніше… що я її не заслуговую.
— Вона так не думала.
Стефан дістав із кишені записник Еліни й відкрив потрібну сторінку.
— Вона писала: «Роман не злий. Він просто заблукав і надто довго йшов сам».
Роман закрив обличчя руками. Його плечі затрусилися.
Довгий час обоє мовчали. У цеху дзвенів метал, гули машини, десь грюкнули двері.
— Дівчатка? — нарешті спитав Роман. — Вони живі?
— Так. Зараз вони в мене.
— Вони знають про мене?
— Думають, що батько помер.
Роман гірко всміхнувся.
— То, може, так і краще. Мертвого батька легше пробачити, ніж такого, як я.
— Ні, — твердо сказав Стефан. — Їм потрібен живий батько. Не ідеальний. Не виправданий. Жива людина, яка готова працювати, змінюватися і більше не тікати. Інакше все, що робила Еліна, залишиться незавершеним.
Роман підвів на нього очі.
— А якщо вони мене не приймуть?
