Стефан уперше за багато років усміхнувся так, ніби усмішка не завдавала болю.
— Обіцяю.
Вони вийшли втрьох у сірий ранок, де дощ уже ставав м’яким снігом. За їхніми спинами залишилися старі двері з номером вісім, а на стіні в коридорі тремтів від протягу дитячий малюнок: жінка і дві дівчинки під білими квітами. Внизу нерівними літерами було написано: «Мамина сім’я».
Коли машина в’їхала на околицю старого міста, дівчатка сиділи на задньому сидінні поруч, тісно притулившись одна до одної. Вони мовчки дивилися у вікно, за яким пропливали голі дерева, туман і мокрі паркани. Стефан тримав кермо так міцно, ніби від його пальців залежав не лише напрямок дороги, а й усе нове життя, до якого він боявся торкнутися.
Дім зустрів їх тишею і запахом пилу.
Лея зупинилася на порозі.
— Тут жила мама?
— Так, — відповів Стефан. — І багато що залишилося так, як було за неї.
Він зняв із вішалки старий шарф Еліни, провів по ньому долонею.
— Вона любила цей дім. Але найбільше — сад.
Надворі вітер ворушив сухі стебла. Білі лілії давно зів’яли, пелюстки потемніли від холоду, але навіть у цьому сумному вигляді в них залишалася якась тиха краса.
— Навесні вони знову піднімуться, — сказав Стефан. — Еліна вірила, що квіти повертаються, якщо дати їм світло.
Лея нахилилася, обережно торкнулася однієї пелюстки й уперше усміхнулася.
Пізніше вони сиділи на кухні й їли простий гарячий суп. Дівчатка їли обережно, ніби боялися, що їжа зникне, якщо поквапитися. Міра довго мовчала, а потім підвела очі.
— Ти сердишся, що вона нас приховувала?
