Аліна згадала одразу все: хворобу, що почалася невдовзі після подарунка; прохання Романа ніколи не знімати прикрасу; його переляк через воду; роздратування, коли мати запропонувала прибрати всі метали; те, як він щодня ніби ненароком перевіряв, чи на місці кулон.
— Я не можу повірити, — прошепотіла вона. — Він не міг.
— Не вірте мені, — м’яко сказав чоловік. — Перевірте. Зніміть кулон, а я покажу, де захований замок.
Вагон зупинився. Кілька людей вийшли, інші зайшли. Аліна сиділа нерухомо. Потім повільно підняла тремтячі руки до застібки.
— Дозвольте, я допоможу, — сказав ювелір. — Так буде швидше.
Він обережно розстебнув ланцюжок. Кулон ліг Аліні на долоню. Уперше за багато місяців її шия залишилася вільною. Відчуття було дивним, майже лячним. І все ж їй здалося, що повітря раптом стало глибшим.
Чоловік узяв підвіску.
— У таких речей механізм найчастіше ховають ось тут.
Він натиснув нігтем на ледь помітну лінію збоку срібного серця. Пролунав тихий клац. Кулон розкрився, як маленька металева мушля.
Усередині, в акуратно вирізаній порожнині, лежала крихітна скляна капсула. Вона була розміром із велику таблетку. Її кінці були запаяні темним щільним складом, а всередині рухалася прозора рідина, трохи густіша за воду.
Аліна і ювелір кілька секунд мовчали.
— Цього там бути не повинно, — нарешті сказав чоловік. Його голос став жорстким. — Це вже не прикраса. І точно не безпечна річ.
Сльози самі виступили в Аліни на очах.
— Він хотів мене вбити, — видихнула вона.
— Я не можу стверджувати цього без аналізу, — обережно сказав ювелір. — Але вам не можна повертатися додому. І не можна телефонувати чоловікові, щоб сказати, що ви все дізналися. Вам треба звернутися до поліції й передати їм кулон.
— Навіщо йому це?
