— Я намагалася її заспокоїти. Потім сказала, що мені час. Вона раптом стала лагідною, запропонувала випити чаю перед дорогою. Я погодилася. Ми просиділи ще близько години. Вона нервувала, то вставала, то щось переставляла на столі, але я не надала цьому значення.
Голос Олени став тихішим.
— Уже в дорозі мені стало зле. Спочатку слабкість, потім нудота. Я ледь устигла зупинитися. Думала, вийду на повітря. Усе навколо пливло. Мені здавалося, що я відійшла від машини зовсім трохи, але, мабуть, оступилася й скотилася вниз, у траву й кущі. Я намагалася підвестися, чіплялася руками за землю. І раптом схопила щось живе.
Артем мимоволі стиснув пальці на букеті, який усе ще тримав у руках.
— Змію? — спитав він.
— Так. Вона відразу вкусила. Потім, здається, були ще укуси. А далі — темрява. Отямилася я вже в лікарні. Лікарі сказали, що я потрапила просто в зміїний клубок. Їх було багато. Може, деякі кусали, бо я придавила їх, коли падала. А може, мені пощастило, що я знепритомніла. Нерухома, я перестала бути для них загрозою.
Вона подивилася на Артема з тихою вдячністю.
— Ви прийшли вчасно.
— Не тільки я, — сказав Артем.
У цю мить двері палати відчинилися, і ввійшов Єгор. У руках у нього був іще один букет, а на обличчі — збентежена усмішка.
— Перепрошую, затримався.
Олена Петрівна тепло подивилася на нього.
— Єгоре, вам я теж дуже вдячна. Ви обоє врятували мені життя.
— А що тепер зі Світланою? — спитав Артем, не витримавши. — Її затримали?
— Поліція її допитала. Вона зізналася майже одразу.
— Навіщо? — насупився Єгор. Він устиг почути тільки кінець розмови.
Артем коротко пояснив:
