— Сестра отруїла Олену Петрівну. Із заздрощів. Через майно.
Єгор завмер, потім тихо вилаявся собі під ніс.
Олена Петрівна вела далі:
— Вона сподівалася, що мені стане зле за кермом. Що я розіб’юся або в мене зупиниться серце. Тоді частина мого майна могла б перейти до неї. Вона добре знала мого сина. Він м’який. Не став би з нею судитися, не став би відбирати дім, квартиру, гроші. Вона розраховувала, що після моєї смерті отримає більше, ніж я й так їй дала.
— Але ж після аварії кров перевірили б, — сказав Артем. — Усе одно знайшли б отруту.
— Не обов’язково це допомогло б. Світлана могла сказати, що не знала, які ліки я приймаю, що я їла до неї, де була. Отруєння ще треба довести. А якби я померла й не змогла розповісти, що була в неї і пила той чай… Хто знає, як би все повернулося.
Вона помовчала, дивлячись у вікно.
— Коли їй повідомили, що я жива і все пам’ятаю, вона зламалася. Варто було слідчим прийти до неї, як вона зізналася. Видно, не витримала страху.
У палаті стало тихо. Навіть Єгор, зазвичай балакучий, стояв мовчки, переступаючи з ноги на ногу.
— Не будемо більше про це, — нарешті сказала Олена Петрівна. — Я не хочу, щоб усе моє життя тепер крутилося довкола зради. Краще скажіть, чим я можу вас віддячити. Обох. Не соромтеся. Просіть, що вам потрібно.
Єгор розгублено кашлянув.
— Якщо чесно… Раз ви самі пропонуєте… Я не відмовився б від матеріальної допомоги. Дім ремонтую. Грошей іде багато. Будь-яка підтримка стане в пригоді.
— Добре, — м’яко всміхнулася Олена Петрівна. — Я допоможу.
Потім вона повернулася до Артема.
— А ви? Чого хочете ви?
— Мені нічого не потрібно.
— Зовсім?
