— Так. Перепрошую, що турбую. Я хотів переконатися, що вам краще.
— Ви не турбуєте. Дякую вам. Якби не ви, мене б уже не було. Я навіть не знаю, як вас дякувати.
— Краще розкажіть, що сталося, — попросив Артем. — Якщо вам не важко.
Олена Петрівна якийсь час мовчала, збираючись із силами. Потім кивнула.
— У мене є молодша сестра. Рідні ми тільки по матері. Батьки в нас різні. І, мабуть, уся біда почалася ще тоді, коли ми були дітьми. Світлана завжди мені заздрила. Усьому. Моєму одягу, моїм поїздкам, увазі мого батька.
Вона перевела подих.
— Після розлучення батько не зник із мого життя. Він допомагав мені, дбав, забирав до себе на вихідні. Він був заможною людиною й ні в чому мені не відмовляв. Купував одяг, оплачував навчання, потім допоміг із першою справою, з якої почався мій бізнес. У Світлани такого не було. Мама з її батьком жили дуже скромно, і їй часто доводилося чути відмову там, де я отримувала бажане.
Олена Петрівна подивилася на Артема, ніби боялася, що він неправильно зрозуміє.
— Тільки ви не думайте, я ніколи не ставилася до неї погано. Вона молодша за мене всього на п’ять років. Я ділилася з нею, чим могла. Після смерті батьків залишила їй дім, де вона живе й досі. Мені здавалося, цього досить, щоб між нами не було злості.
Артем насупився.
— Я знаю про отруєння, але не розумію, як сестра пов’язана з тим, що сталося.
— Вона й отруїла мене, — тихо сказала Олена Петрівна.
Артем не знайшовся, що відповісти.
— Я приїхала до неї з подарунками. Ми давно не бачилися. Я багато працювала, потім їздила до сина — він живе далеко, влаштувався там, недавно одружився. Чоловік помер чотири роки тому. По суті, крім сина й Світлани, у мене нікого не лишилося. Тобто я думала, що лишилася сестра.
Вона гірко всміхнулася.
— Світлана живе в селищі. Нормальне місце, не глушина: школи, дитячий садок, різні служби, люди працюють. Але вона завжди всім невдоволена. У неї двоє дітей. Старший син недавно попався на крадіжці. Я допомогла залагодити справу, щоб він не опинився за ґратами. Що вже приховувати? Думала, дам хлопцеві шанс. Тільки кращим він не став. П’є, грубить матері, може підняти руку. А він же зовсім молодий. Донька теж завдає їй болю: завагітніла в сімнадцять, скоро народжуватиме, а хто батько дитини, до ладу не знає.
Олена Петрівна втомлено заплющила очі, потім знову розплющила.
— Спочатку все було більш-менш спокійно. Я привезла подарунки, ми поговорили. Потім вона почала розпитувати, як я живу. Я розповідала без вихваляння, але, видно, кожне слово влучало їй не туди. Вона зірвалася. Кричала, що мені все дісталося легко, що я все життя жила за чужий рахунок, що через мене в неї нічого не склалося. Ніби я винна в її бідах.
— І ви залишилися?
