Сліпучо-білий, сфокусований промінь світла вдарив у морок, прорізаючи густу завісу пилу й вологих випарів. Промінь ковзнув по слизьких, вкритих зеленим мохом стінах, ідучи все глибше й глибше. Нарешті світло вихопило з темряви дно.
На глибині близько семи метрів, там, де шахта колодязя розширювалася, переходячи в старе підземне сховище, на шарі брудного місива з глини й битої цегли лежала людина.
Він сидів, неприродно закинувши голову, притулившись спиною до обледенілої кам’яної кладки. Руки були жорстоко стягнуті за спиною товстими пластиковими стяжками. Тактична куртка була розірвана на шмаття, бронежилет і розвантажувальна система були відсутні. На оголених ділянках шкіри виднілися суцільні, злиті в єдину чорну масу гематоми, крововиливи й глибокі різані рани.
Світло ліхтаря впало на обличчя змученого бранця. Олександр упізнав його. Упізнав за характерним шрамом на підборідді, за рештками форменого одягу, за шевроном, що ледь тримався на клапті тканини.
Це був Михайло Волянюк. Той самий зв’язковий. Та сама людина, яку весь батальйон тиждень тому вважав зрадником.
— Твою ж матір… — ледве чутно, на одному видиху промовив Іван Поліщук, нависаючи над краєм колодязя поруч із Кравцем. — Саню… це ж Мішко. Це Волянюк.
Олександр не міг вимовити ані слова. Когнітивний дисонанс буквально розривав його мозок на частини. Усі ці дні він ненавидів цю людину. А Михайло був тут. На дні цієї клятої крижаної ями. Закатований, понівечений, кинутий помирати болісною смертю.
Промінь ліхтаря ковзнув лівіше, вглиб бокового відгалуження шахти. Там, у вузькій ніші старого підземного ходу, стояли рівними штабелями зелені армійські ящики й картонні коробки з червоними хрестами. Десятки упаковок із фізрозчином, перев’язувальними матеріалами, антибіотиками й турнікетами. А за цими коробками, втиснувшись у сиру земляну стіну, сиділи люди.
Промінь ліхтаря вихопив бліде, спотворене первісним жахом обличчя літньої жінки. Вона судомно притискала до себе дівчинку-підлітка, закутану в брудні ковдри. Поруч із ними лежав чоловік із накладеною на стегно шиною й саморобним джгутом. Цивільні.
Тієї ж миті з ніші долинув слабкий, надривний жіночий крик:
— Допоможіть… заради бога… ми тут…
