— самими губами промовив Кравець.
— Так, — так само тихо відповів напарник. Його обличчя напружилося, вилиці загострилися. — Там хтось є. І він при тямі.
Олександр знову перевів погляд на землю перед колодязем. Ілюзій більше не лишалося. Це не було випадковим мінним полем, залишеним поспіхом ворогом, що відступав. Перед ними лежав ідеально вивірений, ешелонований інженерний заслін.
— База, це Другий, — Олександр натиснув тангенту рації, намагаючись, щоб голос звучав рівно. — Біля колодязя складний інженерний периметр. Спостерігаю розтяжки й міни спрямованої дії. Із шахти колодязя долинають ритмічні звуки. Імовірно, всередині жива людина. Починаю ручне розмінування коридору. Запитую режим радіомовчання, щоб не спровокувати акустичні датчики, якщо вони є.
— Другий, прийняв, — голос командира був сухий і по-статутному лаконічний, але в ньому чулося колосальне напруження. — Працюйте. Без геройства. Медевак і інженери будуть на точці збору за сорок хвилин. Чекайте підкріплення. Кінець зв’язку.
Чекати було не можна. Температура повітря стрімко падала, небо затягували важкі, сизі хмари, віщуючи крижаний осінній дощ. До того ж стукіт з-під землі ставав дедалі слабшим. Людина там, унизу, втрачала останні сили.
Олександр ліг на живіт. Холодна, волога земля миттю просочила тканину тактичних штанів, обпікаючи коліна й живіт.
— Ваню, маркуй кожен мій сантиметр, — глухо наказав він, дістаючи з підсумка мультитул і моток ізоляційної стрічки. — Крок праворуч, крок ліворуч — і нас збирати не доведеться…
