Крижаний дощ обрушився на зруйнований хутір суцільною стіною, перетворюючи перекопану вибухами землю на в’язке, слизьке місиво. Олександр Кравець та Іван Поліщук працювали на межі людських можливостей. Вони ламали світні хімічні джерела світла й утикали їх у багнюку вздовж вузького, розмінованого коридору, створюючи безпечну стежку для рятувальників.
За дванадцять нескінченних хвилин тишу розірвав натужний рев дизельних двигунів. До околиці квадрата важко викотилися броньований медичний автомобіль та інженерний пікап. Люди у важкому спорядженні посипалися з машин, на ходу розгортаючи обладнання.
— Тільки по маркерах! — зірваним голосом закричав Олександр, перекриваючи шум зливи, коли до колодязя кинулася група рятувальників. — Земля навколо «брудна»! Ані кроку за червоні прапорці!
Командир інженерної групи, суворий чоловік із позивним «Граніт», з ходу оцінив обстановку. Троє інженерів, ступаючи слід у слід по позначеному коридору, притягли до краю кам’яної кладки важку металеву триногу з лебідкою. Встановлювати її довелося в екстремальних умовах: мокра земля розповзалася під ногами. Під опори триноги нашвидкуруч підклали уламки дощок і шматки щільного шиферу, щоб розподілити вагу.
Медик евакуаційної бригади, Денис Савін, мовчки встебнув карабін в альпіністську обв’язку. На його грудях висів компактний, але важкий рюкзак із реанімаційним набором.
— Пішов! — коротко кинув Денис.
Лебідка натужно заскрипіла, і медик зник у чорній, зяючій пащі колодязя.
Рація на плечі інженера зашипіла:
— Я на дні. Цивільні стабільні, сильне виснаження й зневоднення. Волянюк… стан критичний. Пульс ниткоподібний, дихання поверхневе. Ніг не відчуває. Готуйте жорсткі ноші й шийний комірець. Спочатку піднімаємо цивільних…
