Не відпускаючи важіль вагою тулуба, Олександр учепився обома руками в тканину своїх штанів біля коліна й смикнув ушкоджену ногу на себе. Агонія була абсолютною. Ніби ножівкою по живому нерву. Олександр не стримав крику — хрипкого, звірячого виття, що потонуло в гуркоті чергового вибуху назовні. Нога з вологим хлюпанням вислизнула з-під плити. Поліщук відпустив арматуру, і бетонний блок із гуркотом упав назад, піднявши хмару пилу.
Він був вільний. Але ціна виявилася високою. Ліва штанина перетворилася на криваві лахміття. Олександр швидко перевірив турнікет — фіксатор тримав надійно, кровотеча не відновилася. Однак нога нижче джгута була абсолютно нечутливою, блідою й холодною, як лід. Іти він не міг. Лише повзти.
«Праворуч», — луною віддалося в голові.
Він перевернувся на живіт, чіпляючись ліктями за нерівності підлоги, і потягнув своє тіло в той бік, куди вказував неможливий голос. Кожен метр давався ціною неймовірних зусиль. Гостре каміння рвало екіпірування, впивалося в коліна й лікті. Дихання перетворилося на уривчасті, свистячі схлипи. Він залишав за собою широкий, вологий кривавий слід.
Він проповз близько чотирьох метрів, діставшись до купи покрученого металу. Завал здавався монолітним. Олександр прихилився спиною до холодної балки, важко дихаючи.
— І що тепер? — прошепотів він у порожнечу, відчуваючи, як відчай стискає крижані пальці на горлі. — Я доповз, мамо. Тут нічого немає.
У ту саму мить земля під ним пішла вниз. Оглушливий, ні з чим не зрівнянний гуркіт розірвав барабанні перетинки. Ударна хвиля величезної сили прокотилася цехом. Великокаліберний снаряд пробив рештки даху й влучив точно в те місце, де Олександр був усього півтори хвилини тому. Там, де він лежав, придавлений плитою, тепер зяяла димна, чорна вирва. Фундаментні блоки, між якими він ховався, розлетілися на пил. Якби він лишився там, від нього не залишилося б навіть фрагментів, придатних для впізнання.
Поліщук втиснувся в металеву балку, відчуваючи, як на нього сиплеться земля й дрібний щебінь. Його трясло. Голос. Фантомний голос мертвої матері щойно врятував йому життя. Це суперечило всім законам фізики, біології та здорового глузду, але це був незаперечний факт.
Коли пил трохи осів, Олександр розплющив очі. Від близького розриву завал, біля якого він перебував, частково осів. Одна з важких сталевих конструкцій зсунулася, відкривши в підлозі вузьку, темну щілину. Раніше її не було видно за уламками. Це був пролом у бетонному перекритті, що вів кудись на нижній ярус промзони — у підвал або технічний колектор.
Із пролому тягло сирістю й виразним запахом старої, застійної води. Олександр підповз ближче до краю. Унизу панувала абсолютна, непроглядна темрява. Він потягнувся до шолома, намацав кнопку тактичного ліхтаря й клацнув перемикачем. Вузький промінь білого світла прорізав морок, вихопивши з темряви фрагменти іржавих труб і облуплену плитку на стінах глибокої шахти.
Поліщук вдивлявся вниз, намагаючись сфокусувати зір. Промінь ліхтаря ковзнув по бетонній підлозі приблизно за три метри під ним і раптом вихопив дещо, від чого серце Олександра пропустило удар…
