Олександр стиснув зуби так сильно, що скрипнула емаль, і спробував відповзти назад, щоб якось послабити тиск на розтрощену ногу. Біль миттєво прошив тіло від п’яти до потилиці розпеченим сталевим прутом. Він захрипів, закинувши голову. Турнікет надійно перекрив стегнову артерію, але бетонна плита, що намертво придавила кінцівку, перетворилася на лещата.
Раптом рація зашипіла знову. На залишках живлення.
Щ-щ-щ-ш-ш…
— Сашо, — голос матері пролунав гучніше. Попри тріск статики й спотворення динаміка, шокований мозок Олександра виокремив із цих звуків моторошно знайомі, жорсткі інтонації. У них уже не було ласки, лише беззаперечна вимогливість, із якою вона колись у дитинстві змушувала його повертатися додому до темряви. — Не смій здаватися. Повзи праворуч. Зараз же!
Волосся на потилиці Олександра стало дибки. По спині пробіг крижаний озноб, що не мав нічого спільного з крововтратою. Це не було схоже на галюцинацію. Голос лунав не в його голові, він ішов із динаміка, резонуючи в тісному просторі між уламками.
Він скосив очі праворуч. Там, крізь густу пелену осідаючого цементного пилу, виднівся завал із покручених металевих балок і битої цегли. Глухий кут. Стіна обвалилася, утворивши непрохідну барикаду. Навіщо йому туди? Там немає укриття, немає виходу, лише гострі краї арматури й мертва зона. Але голос звучав із такою моторошною переконливістю, що тіло, всупереч логіці, зреагувало швидше за розум.
Поліщук зрозумів: щоб зрушити з місця, йому треба звільнити ногу. Інакше він просто роздере тканини й стече кров’ю, якщо турнікет з’їде від різкого ривка. Він обвів запаленими очима довкола, шукаючи хоч щось, що могло б правити за важіль. Його погляд упав на товстий, іржавий шматок арматури, що стирчав із сусіднього блока. Близько півтора метра завдовжки. Саме те, що треба.
Долаючи нудоту й запаморочення, Олександр потягнувся до прута. Його пальці зісковзнули по холодному, ребристому металу. Він витер закривавлену долоню об куртку й учепився в арматуру мертвою хваткою. Потягнув на себе. Прут піддався з гидким скреготом, вирвавшись із кришливого бетону.
Тепер найскладніше. Фізика порятунку. Він просунув кінець арматури під край плити, що придавила його ногу, знайшовши точку опори на невеликому уламку цегли поруч зі своїм стегном. Класичний важіль. Поліщук навалився всією вагою тіла на протилежний кінець прута, втиснувши його грудьми й пахвою, щоб зафіксувати положення. М’язи рук і плечей напнулися від напруження, в очах потемніло. Плита здригнулася й піднялася буквально на кілька сантиметрів.
— Та давай же, тварюко! — прохрипів він, вкладаючи в цей ривок останні резерви адреналіну…
