Це був кінець. Зв’язку немає. Він завалений уламками в зоні інтенсивного артобстрілу. Ніхто не знає, де він перебуває. Ніхто не прийде на допомогу, доки обстріл не скінчиться, а на той час він просто стече кров’ю або помре від переохолодження й шоку.
Олександр відкинув голову на бетон. Дихання стало частим і поверхневим. Тунельний зір почав звужувати картинку світу. Холод повільно, але невідворотно повз від кінчиків пальців до грудей. У голові стало підозріло легко й порожньо.
Перед внутрішнім зором раптом постало обличчя матері. Марія. Вона пішла з життя три роки тому, тихо, уві сні, від зупинки серця. Поліщук так і не встиг тоді приїхати, щоб попрощатися. Зараз, на порозі смерті, він раптом виразно згадав запах її фірмового яблучного пирога й тепло її рук. На очі навернулися сльози безсилля. Як же безглуздо. Як же несправедливо все закінчується в цій брудній, холодній ямі.
Обстріл на секунду вщух, ніби артилерія брала паузу для перезаряджання. У цій раптовій, дзвінкій тиші пролунав звук, від якого кров Олександра захолола в жилах.
Ш-ш-ш-ш… щ-щ-щ…
Звук ішов від його грудей. Поліщук скосив очі вниз. Розчавлена рація зі зламаною антеною раптом ожила — батарея на погнутих контактах дала короткий спалах живлення. Крізь павутину тріщин на розбитому екрані мерехтіло тьмяне зелене світло індикатора прийому.
Олександр завмер, забувши про біль. Він вирішив, що це галюцинація, передсмертне марення вмираючого мозку, позбавленого кисню через втрату крові.
Але потім крізь тріск перешкод прорвався голос. Голос, якого він не чув уже три роки. Тихий, але абсолютно чіткий, сповнений материнської тривоги й безмежної любові.
— Сашеньку… сину, — промовила рація голосом мертвої Марії. — Повзи праворуч. Негайно. Повзи праворуч.
Зелений діод на розбитому екрані блимнув востаннє й згас. Шипіння статичних перешкод обірвалося так само раптово, як і почалося, повернувши Олександра в оглушливу реальність артилерійського пекла. Поліщук завмер, переставши дихати. Його пальці, перемазані густою, липкою кров’ю, інстинктивно стиснулися в кулаки. Мозок, натренований аналізувати загрози й шукати логічні пояснення, відчайдушно опирався тому, що щойно сталося.
«Гіпоксія, — гарячково билося в скронях. — Гостра крововтрата. Падіння артеріального тиску спричиняє кисневе голодування мозку. Слухові галюцинації — типовий симптом тяжкого шоку».
Він змусив себе простягнути тремтячу руку до розчавленої рації. Обережно, кінчиками пальців, торкнувся покрученого пластику. Батарея й справді висіла на погнутих контактах, але ланцюг іноді замикався. Пристрій був на останньому подиху. Він не міг працювати довго. І вже точно не міг транслювати голос Марії, яка спочивала на старому міському кладовищі вже три роки. Це марення вмираючого розуму. Ігри підсвідомості, що шукає втіхи перед неминучим кінцем…
