Марина завмерла біля дверей. Серце вдарило так різко, ніби хтось штовхнув її зсередини.
— Вона звичайна домогосподарка, — вів далі Андрій. — Папери матимуть чистий вигляд. Решту я сам проведу.
Він говорив спокійно, діловито, як про купівлю меблів чи перенесення зустрічі. Так розмовляють люди, які давно звикли користуватися чужою довірою й не чекають покарання.
Марина повернулася до спальні, так і не випивши води. До ранку вона лежала з розплющеними очима й знову прокручувала в голові почуті фрази. Спершу намагалася переконати себе, що неправильно зрозуміла. Потім зрозуміла, що якраз зрозуміла все надто ясно.
Уранці Андрій поклав перед нею документи біля чашки кави.
— Марин, підпиши. Треба відкрити рахунок для сімейних заощаджень. На майбутнє дітям згодиться.
Він усміхався тією своєю звичною усмішкою, якою двадцять років умів гасити її тривогу. Цією ж усмішкою він переконував людей, що все під контролем.
Марина взяла ручку. Пальці на секунду здригнулися.
— Чому саме на мене? — спитала вона, намагаючись, щоб голос звучав рівно.
Андрій уже дивився в телефон і водночас натягував піджак.
— Так зручніше. Ти офіційно не працюєш, там хороші умови. Не забивай собі голову, я на цьому знаюся.
Він навіть не глянув на неї. Просто застебнув ґудзик, підхопив портфель і сказав так, ніби йшлося про дрібницю:
— Підпиши, і все…
