— По Тихону — так, — сказав юрист телефоном. — Оскарження можливе, але шанси мінімальні. Заборона на вивезення зберігається.
Аня розридалася так голосно, що Барс за дверима загавкав один раз — обурено, ніби вимагав порядку. Віктор стояв біля вікна й дивився на двір. Сніг остаточно зійшов, у калюжах плавало жовте торішнє листя. Усе було негарно, сиро, звично.
І саме тому хотілося плакати.
— Вітю, — сказала Ольга. — Ти чув?
Він кивнув.
— Чув.
— Все.
Він знову кивнув.
Але «все» не настало. Не так, як у казках. Тихон не прозрів. Його зір уже не можна було повернути. Барс не став чарівним цілителем, якого показують на святах. Він залишався полохливим псом зі шрамами, іноді прокидався вночі від старих страхів і гарчав у темряву, поки Сергій не сідав поруч і не говорив із ним грубим лагідним голосом.
Тихон теж не забув пережитого. Різкий металевий звук міг змусити його завмерти. Нові люди біля вольєра викликали тремтіння. Іноді воно відмовлялося від їжі без видимої причини, і тоді Віктор знову відчував старий холод у грудях. Реабілітація була не прямою дорогою вгору, а довгою нерівною стежкою, де кожен крок доводилося перевіряти.
Але тепер вони йшли нею не наодинці.
Марія залишилася працювати в притулку, хоч перші тижні багато хто дивився на неї скоса. Вона не виправдовувалася. Брала зайві зміни, розбирала архів, допомагала юристові довести документи до ладу. Одного разу Аня знайшла її в коридорі біля карантину: Марія стояла біля скла й дивилася, як Тихон торкається хоботом Барсового вуха.
— Воно мене ненавидить? — спитала вона несподівано.
Аня розгубилася.
— Хто? Тихон?
Марія кивнула.
— Воно вас не знає, — сказала Аня після паузи. — Але ви можете зробити так, щоб поруч із ним більше не було таких, як Черненко.
Марія довго мовчала, потім тихо відповіла:
— Постараюся.
Віктор теж змінювався повільно.
Він почав іноді залишатися після зміни не тому, що боявся повертатися додому, а тому, що хотів закінчити справу. Потім одного разу все-таки пішов раніше восьмої. Купив дорогою хліб, сир і маленький букет білих квітів у літньої продавчині біля зупинки. Вдома поставив квіти поруч із фотографією Марини, вимив її стару чашку з тріщинкою біля ручки й уперше не відчув, що зраджує пам’ять, прибираючи речі.
За тиждень він забрав Барса до себе на вихідні.
— Тільки тимчасово, — сказав він Сергієві, підписуючи внутрішній акт.
Сергій фиркнув.
— Авжеж. Усі так кажуть.
Барс увійшов у квартиру обережно. Обнюхав передпокій, капці, ніжку табурета, зупинився біля дверей кухні. Потім підійшов до сірого кардигана Марини, який Віктор так і не зміг прибрати зі спинки стільця. Пес понюхав тканину й ліг поруч.
Віктор стояв посеред кухні з пакетом корму в руках.
— Ну от, — сказав він хрипко. — Додому прийшли…
