— Я не змушую. Але моє ім’я в цих паперах.
Муна зблідла.
— Я бачила, як пан Саїд приносив документи. Він казав пані Надії, що банку потрібен підпис. А вона відповіла: “Дружина повинна допомагати чоловікові. Особливо така дружина”. Вони сперечалися. Він не хотів, щоб ви дізналися.
— Коли це було?
— Три тижні тому. Потім приходив чоловік у сірому костюмі. Він залишив конверт і флешку. Сказав, що там копії й запис розмови, якщо пан Саїд відмовиться платити.
— Якої розмови?
Муна опустила очі.
— Я чула лише частину. Пані Надія сказала: “Якщо українка дізнається, ми скажемо, що вона сама попросила гроші”. А пан Саїд відповів: “Вона не піде проти мене”.
У Аліни стиснувся живіт.
— Тому конверт опинився під шафкою?
Муна кивнула, ледве стримуючи сльози.
— Я злякалася. Мені наказали віднести його в кабінет. Я побачила ваше ім’я й хотіла пізніше передати вам. Потім пролила каву, впустила чашку й ногою заштовхала конверт під шафку. Думала, потім дістану. А потім пані Надія почала шукати чашку й звинуватила вас. Я промовчала. Пробачте мені.
Аліна мовчала, а Муна беззвучно плакала.
— Учора ти все-таки врятувала мене, — тихо сказала Аліна.
— Ні. Я боягузка.
— Боягузтво — це коли сильні тиснуть слабких і називають це честю.
Муна підвела очі.
— У мене є відео.
Вона показала короткий запис, знятий на телефон. Тремтливий кадр, край дверей, мармурова підлога, ноги людей. Голоси звучали нечітко, але розбірливо. Надія спершу говорила арабською, потім роздратовано кинула англійською:
— She signed what you needed. A foreign wife should be useful at least once.
Саїд відповів тихіше:
