— Ні. Він сам почав це робити.
Надворі стояло густе спекотне повітря. Охоронець біля воріт здивовано подивився на Аліну з валізою, але затримувати не став. Саїд не вийшов. Надія теж. Лише Муна стояла за скляними дверима в глибині дому й притискала долоню до грудей.
Таксі їхало довго, хоча дороги були майже порожні. Світло ліхтарів ковзало по колінах Аліни, по пошкодженому пальцю, по засохлій сірій плямі на блузці. Водій спершу ввімкнув тиху музику, але, глянувши на неї в дзеркало, вимкнув.
Вона зняла номер у невеликому готелі в районі торговельних вулиць. Адміністратор чемно попросив паспорт, банківську картку й усміхнувся службовою усмішкою. Аліна не змогла усміхнутися у відповідь.
Номер виявився безликим і холодним від кондиціонера. Біла постіль, чайник, крісло, дві чашки. Вона поклала документи на стіл, довго дивилася на них, потім відкрила ноутбук і вставила флешку.
Тека вимагала пароль.
Аліна перебрала дати, імена, звичні комбінації. Дата народження Саїда — ні. День весілля — ні. Ім’я його матері — ні. Тоді вона згадала, як одного разу він жартував, що ставить на тимчасові файли один і той самий пароль: улюблений птах батька і рік народження.
Вона ввела.
Тека відкрилася.
Усередині були скани договорів, листування, аудіозапис і відеофайли. На одному з документів стояв її електронний підпис.
Тільки вона його ніколи не ставила.
Ніч тягнулася болісно. З документів випливало, що Аліна нібито виступала поручителькою за великий борг, пов’язаний із компанією чоловіка, а ще начебто отримала велику суму на розвиток сімейного бізнесу.
Жодного бізнесу в неї не було.
Вона дістала свої папери, робочу картку, старі документи й раптом згадала день, коли Саїд попросив її підписати форму для продовження сімейної страховки. Вона тоді поспішала на роботу в студію, де робила інтер’єрні ескізи. Він подав планшет і сказав:
— Звичайна форма, habibti. Я все перевірив.
І вона повірила.
Вода у ванній була крижана, але тремтіння не минало. Телефон блимнув.
“Where are you?”
Потім:
“Don’t do anything stupid. Mother is upset.”
Аліна дивилася на екран і відчувала, як усередині піднімається холодна лють. Не дружина, яку принизили. Не жінка, чиє ім’я використали в чужих схемах. Мати засмучена.
Вона написала лише одне:
“Не дзвони мені.”
Одразу пролунав дзвінок. Потім ще один. Потім прийшло повідомлення з незнайомого номера:
“Пані Аліно, це Муна. Пробачте. Мені треба поговорити. Я боюся.”
Вони зустрілися вранці в маленькому кафе біля станції метро, куди зазвичай заходили працівники з сусідніх будинків. Муна прийшла в простій довгій туніці, без прикрас, із потертою сумкою. Вона весь час озиралася.
— Я не повинна цього казати, — прошепотіла вона. — Пані Надія вижене мене. У мене вдома двоє дітей.
Аліна поставила перед нею склянку води…
