— Що я? — я сама ступила до нього. — Ти справді думав, що я наївна дурепа і нічого не помічаю? Ти любив не мене. Ти любив компанію мого батька. А я просто грала свою роль. Судячи з усього, краще за тебе.
Тепер у його очах була ненависть. Жалість, яку він намагався зобразити, зникла.
— Ти ще пошкодуєш, Соколова. Мій батько вас розчавить.
— Побачимо, хто кого розчавить, Велицький, — спокійно відповіла я. — А тепер іди від мого дому, поки я не викликала охорону. Твої п’ять хвилин закінчилися. І більше не з’являйся переді мною.
Я розвернулася й пішла до під’їзду, відчуваючи спиною його злий і безсилий погляд.
Першу атаку ми відбили. Коли Велицькі зрозуміли, що погрозами й жалюгідною спробою зіграти на почуттях нас не зламати, вони обрали інший шлях. Вони вдарили по репутації.
Уже наступного дня світські портали, новинні сторінки й анонімні канали захлиналися історіями про зірване весілля. Заголовки змагалися в отруйності: «Наречена перетворила церемонію року на скандал», «Кіра Соколова: розважлива мисливиця за грошима чи жінка на межі зриву?», «Родина нареченої втрачає бізнес, а донька влаштовує публічний спектакль».
Правди в цих публікаціях не було ані крихти. Мене зображали жадібною, істеричною, неврівноваженою жінкою, яка, дізнавшись про фінансові проблеми батька, вирішила очорнити чесну родину Велицьких і виторгувати гроші. Якісь безіменні «знайомі» розповідали про мої нібито напади, примхи й непомірні вимоги.
Я сиділа в кабінеті батька й гортала цей бруд на планшеті. Пальці тремтіли від люті.
— Покидьки, — прошипіла я. — Вони топлять нас публічно. Тату, вони знищують твоє ім’я. Після цього жоден партнер не захоче з нами розмовляти.
Батько, на мій подив, виглядав спокійно. Він стояв біля вікна, зчепивши руки за спиною.
— Нехай пишуть. Гучна брехня живе недовго. Головне, що правда у нас.
У цю мить задзвонив телефон. Данило.
— Ти бачив, що вони публікують?
