Я втомлено зітхнула. Мені стало майже цікаво, яку роль він підготував тепер.
— Гаразд. П’ять хвилин. Але тут.
Він підійшов ближче. Від нього пахло дорогим алкоголем.
— Пробач мені. Я був ідіотом. Слабким, боягузливим ідіотом. Те, що я сказав біля вівтаря… це був не я. Батько тиснув на мене. Він переконував, що твій батько нас обдурив, що ми маємо захищатися, що інакше втратимо все. Я повірив йому. Я не знав усієї правди. Але коли побачив твоє обличчя, коли ти взяла мікрофон… я зрозумів, що накоїв.
Він потягнувся до моєї руки. Я відступила.
— Закінчив?
Його обличчя сіпнулося.
— Кіро, я кохаю тебе. Справді кохаю. Гроші, компанії, все це нічого не означає. Головне — ми. Давай поїдемо. Почнемо спочатку. Тільки ти і я. Ми ж були щасливі.
Я не стрималася й розсміялася. Неголосно, але настільки щиро, що він відсахнувся.
— Щасливі? Марку, ти сам чуєш, що говориш?
— А хіба ні? — у його голосі з’явилася ображена нотка.
— Ні. Ти ніколи не був щасливий зі мною. Ти був задоволений. Задоволений вигідним шлюбом, красивими фотографіями, заздрісними поглядами, можливостями, які відкривалися перед тобою. Але мене ти не бачив. Ти не знаєш, яку музику я вмикаю, коли лишаюся сама. Не знаєш, які книжки стоять у мене на полиці. Не знаєш, чого я боюся і про що мовчу, коли усміхаюся. Тобі це було не потрібно. Тому не вимовляй слово «кохання» так, ніби розумієш його сенс.
Його обличчя потемніло. Маска розкаяного чоловіка почала сповзати, відкриваючи звичну пихатість.
— Ти…
