Отже, десь глибоко в ньому завжди жило знання: краса важливіша за ненависть. Просто воно було надто довго поховане під образами.
— Я вже залишилася, — сказала вона.
І тоді Арман усміхнувся.
Не ввічливо. Не холодно. Не так, як усміхаються люди, звиклі приховувати думки. Він усміхнувся тепло, майже розгублено, ніби давно забув, як це — коли всередині раптом стає легше.
Він підніс її руку до губ і ледь торкнувся. Цей жест був тихішим за будь-які клятви, тихішим за урочисті слова, тихішим за всю бурю, яка привела їх до цього ранку.
Лаванда біля кам’яної стіни гойдалася на вітрі. Фонтан співав свою безкінечну пісню. У глибині саду розкривалася троянда, посаджена людиною, яка вірила, що дім оживає лише тоді, коли в ньому щось росте.
І біля тихого ставка, серед запаху жасмину, світла й старих спогадів, починалося щось нове. Крихке. Справжнє. Незворотне.
Для цього більше не потрібні були угоди, прізвища, обіцянки на папері чи написи на старих фотографіях.
Лише двоє.
Лише ранок.
Лише вибір залишитися.
І цього було досить.
Навіть більше, ніж досить.
Це було все.
