— Я виживала сама. Збирала себе по частинах. Кожна книжка, кожна мова, кожен ранок, коли я обирала не ставати схожою на нього, були моєю працею. Моєю перемогою. І ні твоя помста, ні чужі угоди, ні цей шлюб не можуть забрати в мене те, що я збудувала в собі сама.
Тиша стала майже абсолютною. Навіть птахи на якийсь час замовкли, ніби сад дав їм простір для цієї правди.
Арман дивився на неї довго. Потім вимовив два слова, ніби вони важили більше за все, що він будь-коли говорив:
— Пробач мені.
Еліна не відразу вдихнула.
— Армане…
— Ні. Дай мені сказати. Я готувався до цього шлюбу два роки. Продумував кроки. Переконував себе, що справедливість має вигляд влади. Як можливість забрати у ворога те, що він цінує. Я вважав, що розумію, що роблю.
Його голос ледь помітно здригнувся.
— Але ти не його цінність, Еліно. Ти не його власність. Ти — своя. І я не мав права.
Вона дивилася на нього. У його очах більше не було тієї непроникної темряви, яку вона побачила в день весілля. Тепер там було щось живе, вразливе, майже лячне своєю чесністю. Людина, яка нарешті зрозуміла: броня не рятує від болю. Вона лише не дає дихати.
— Я прощаю тебе, — сказала Еліна. — Не тому, що ти попросив. А тому, що не хочу нести твою помилку на собі.
Він узяв її руку обережно. Не стиснув, не втримав силою — просто накрив своєю долонею, ніби боявся сполохати. І в цьому русі виявилося більше ніжності, ніж у багатьох гучних обіцянках, які вона чула раніше.
— Я не вмію бути м’яким, — тихо зізнався Арман. — Мене вчили перемагати. Контролювати. Не відступати. Нікому не показувати слабкість.
Він подивився їй просто у вічі.
— Але я хочу навчитися. Якщо ти залишишся.
Еліна бачила перед собою вже не могутнього господаря палацу, не чоловіка, який задумав помсту, не холодну постать із чужої трагедії. Перед нею сиділа людина, що втратила надто багато і все ж не вирвала лаванду біля старої стіни. Не знищила те, що нагадувало про біль. Залишила рости…
