Церемонія виявилася гранично діловою. Ні музики, ні квітів, ні численних гостей — лише нотаріус, юристи, двоє свідків і акуратно розкладені документи. Для Максима орендували темний костюм із дорогої тканини. Він сидів на плечах бездоганно, але здавався таким само чужим, як і нова роль. Валерія обрала строгу шовкову сукню й перли; сиве волосся було вкладене особливо ретельно, а інвалідне крісло підкреслювало її зовнішню крихкість.
Коли нотаріус указав місця для підписів, Максим відчув усередині коротке клацання. Ручка ковзнула по паперу, Валерія поставила своє прізвище поруч. Усе сталося за кілька хвилин. Формально вони стали подружжям, хоча між ними не пролунало жодного слова про кохання.
Новина поширилася діловими колами швидше, ніж очікував Максим. Уже наступного вечора Валерія влаштувала прийом в особняку. Вона не називала його святом: це була демонстрація, необхідна, щоб припинити шепіт. Зала наповнилася людьми у вечірніх сукнях і дорогих костюмах. У розмовах вчувалося здивування й насмішкувата цікавість. Молодий приїжджий, який нещодавно працював водієм, одружився з багатою вдовою, що годилася йому в бабусі, — для оточення пояснення могло бути лише одне.
Максим тримався поруч із Валерією, відповідав коротко й не намагався виправдовуватися. Його мовчання невдовзі перестали сприймати як збентеження. У спокійній стриманості відчувалася впертість, і деякі гості почали розмовляти з ним обережніше. Один із партнерів спитав, чи давно вони знайомі. Максим відповів, що достатньо давно, аби ухвалити рішення самостійно.
Шепіт усе одно супроводжував його від групи до групи. Жінки розглядали орендований костюм і надто прості манери, чоловіки ставили запитання про роботу до шлюбу, ніби проводили неофіційний допит. Максим не міг розповісти правду про договір, але й зображати закоханого не збирався. Тому говорив лише те, що не було брехнею: він поважає Валерію, рішення ухвалено добровільно, а чуже майно його не стосується.
Сама Валерія керувала прийомом із крісла так само впевнено, як переговорами. Вона помічала кожен косий погляд і заздалегідь знала, хто підійде з привітанням, а хто — перевірити чутки. Іноді її долоня ледь торкалася руки Максима, підказуючи, коли треба залишитися поруч або відійти. Для гостей це виглядало подружньою близькістю, для них було безмовною робочою мовою.
Тарас і Богдан приїхали останніми. Старший племінник привітав тітку з холодною усмішкою й назвав її вибір несподіваним. Валерія зауважила, що завжди обирала сама. Богдан перевів погляд на Максима й із натиском спитав, чи тепер вони сім’я. Максим підтвердив це без пояснень.
Пізніше Тарас перехопив його біля тераси. Він поцікавився, чи розраховує Максим, що шлюб триватиме довго. У відповідь почув: шлюб законний. Тарас усміхнувся й сказав, що будь-який закон стає гнучким в умілих руках. Максим не відвів очей і попередив, що сам гнутися не звик. Племінник мовчки кивнув, ніби заніс фразу до пам’яті.
Коли гості поїхали, Валерія виглядала виснаженою, але задоволеною. Племінники зляться, пояснила вона, бо весілля зруйнувало частину їхнього плану. На запитання, що це за план, відповідати відмовилася. Максим дізнається пізніше — тоді, коли буде готовий.
Мирон провів його до спільної спальні. Величезне ліжко з високим узголів’ям займало центр кімнати, біля стіни для Максима приготували диван. Усе відповідало домовленості: спільний вигляд подружнього життя без близькості й удавання між ними. Валерія лежала під легким покривалом, крісло стояло поруч. Вона нагадала, що він вільний і обоє розуміють правила. Максим улаштувався на дивані, але сон не приходив.
Після гучного прийому спальня здавалася надто тихою. Максим чув рівне гудіння кондиціонера, шелест портьєр і рідкі звуки води за вікном. Він думав про те, як завтра новина дійде додому, що скажуть батьки і скільки людей уже назвали його мисливцем за спадком. Валерія не ставила запитань і не намагалася заспокоїти. Їхній договір вимагав дистанції, і приготований диван підкреслював її ясніше за будь-які слова.
Поступово дихання жінки стало рівним. Максим вирішив, що вона заснула, але сам і далі дивився в темряву. Дивності будинку згадувалися одна за одною: закрите крило, фотографії на схемі, впевненість Валерії перед весіллям. Тепер, коли він отримав гроші й юридично увійшов до родини, відповіді здавалися важливішими, ніж раніше. Саме тоді в тиші пролунав ледь чутний рух покривала.
Після півночі почувся тихий шерех. Спершу Максим вирішив, що господиня намагається дотягнутися до води. Прочинивши очі, він завмер. Валерія відкинула покривало, опустила ноги на підлогу й підвелася одним плавним рухом. Ні тремтіння, ні болісного зусилля, ні опори. Вона вільно дійшла до дверей, повернула ключ, потім повернулася до дивана. Її спина була прямою, крок — упевненим.
— Максиме, я знаю, що ви не спите, — промовила вона зовсім іншим голосом: ясним, глибоким, владним.
Він повільно сів. Пів року ця жінка пересідала з його допомогою, кривилася від болю й ледве керувала правою рукою. Тепер вона стояла перед ним без найменшої ознаки немочі. Дивлячись на Валерію, Максим виразно зрозумів: у цій грі мисливцем був зовсім не він. Шлюб виявився лише першим ходом у партії, правил якої йому не повідомили, а неможливе, побачене в першу ніч, лише прочинило двері до справжньої таємниці…
