«Ти просто відстрочив вирок, бо Шатун таких образ не прощає. Грім був його ланцюговим псом, його силою, і якщо ти зламав пса, значить, плюнув у господаря». «У мене не було вибору», — тихо відповів Олексій, протираючи скельця окулярів краєм сорочки.
«Це третій закон Ньютона, Ігнатичу». «Закони Ньютона тут не працюють, — гірко всміхнувся старий. — Тут працюють закони лісу».
«Сьогодні вночі тебе прикінчать тихо, під ковдрою, всадивши шило в печінку або накинувши зашморг на шию. Спи в півока, студенте, а краще взагалі не спи». Вечірня перевірка минула тяжко.
Начальник режиму, червонощокий лейтенант, проходячи повз шеренгу, затримав погляд на Олексієві. Він явно знав про денну пригоду, бо в таборі стукачів більше, ніж вошей. Але він нічого не сказав.
Адміністрації було вигідно, коли зеки гризлися між собою самі, бо це лишало менше роботи конвою. Настала ніч. Лампочку під стелею приглушили, лишивши тільки тьмяне жовте світло, що відкидало довгі танцюючі тіні.
За стінами барака вив вітер, жбурляючи снігову крупу в обледенілі вікна. Чувся хропіт, кашель і важке дихання десятків людей. Олексій лежав на спині, вкрившись колючою ковдрою з головою, і збоку здавалося, що він спить.
Насправді його м’язи були натягнуті, як струни. У правій руці, схованій у рукав, він стискав єдину зброю, яку встиг знайти. Це був довгий іржавий цвях, витягнутий із дошки під нарами.
Друга година ночі — найглухіший час. Олексій почув шарудіння, але не звичайний скрип нар чи кроки до вбиральні, а обережний, крадькуватий звук. Хтось ішов не проходом, а пробирався між сплячими тілами, намагаючись не ступати на скрипучі дошки підлоги.
Олексій почав рахувати пульс: 120 ударів. Адреналін зашкалював, але розум лишався холодним, поки він прораховував траєкторію. Кроки наближалися з боку голови, отже, душитимуть подушкою або битимуть у скроню.
Тінь нависла над ним, і Олексій відчув запах гнилих зубів і дешевого тютюну. Він чекав. Йому був потрібен один вивірений рух, єдина правильна дія.
У ту мить, коли рука вбивці із затиснутою заточкою злетіла вгору, Олексій різко перекотився ліворуч, скидаючи ковдру. Заточка з глухим стуком увійшла в матрац, набитий тирсою, рівно туди, де секунду тому було серце студента. Нападник, яким виявився Циган, ще один підручний Шатуна, не встиг висмикнути зброю.
Олексій, використавши інерцію перекату, вдарив ногою в опорне коліно ворога. Циган охнув і повалився на нари, а студент миттю опинився зверху. Він не став бити цвяхом, а лише притис іржаве вістря до ока кримінальника.
«Тихо!» — прошепотів Олексій спокійним голосом, схожим на тон лектора на кафедрі. «Один рух — і ти вивчатимеш світ навпомацки, зрозумів?» Циган завмер, а в його розширеній від жаху зіниці відбивалося вістря цвяха.
Він часто-часто закивав на знак згоди. «Хто послав?» — спитав Олексій, хоч відповідь була цілком очевидною. «Шатун!» — видихнув Циган, тремтячи всім тілом.
«Сказав, якщо не зроблю, він мене самого на пику посадить, тож не губи, студенте!» «Вставай!» — скомандував Олексій, прибираючи цвях, але не відводячи погляду від переможеного. «Іди до господаря й передай йому мої слова».
«Енергія не зникає і не виникає з нічого. Якщо він пошле ще когось, я прийду по нього самого, і тоді я не буду таким добрим». Циган, спотикаючись і тремтячи, квапливо поповз у темряву.
Олексій сів на нарах, прихилившись спиною до холодної стіни, розуміючи, що сон зник остаточно. Це була лише розвідка боєм, якою Шатун перевіряв його реакцію. Вранці, коли пролунав сигнал підйому, барак побачив вельми дивну картину.
Циган сидів біля пічки, тремтів і панічно боявся підвести очі на верхні нари. Шатун був похмуріший за хмару. Він дивився на Олексія не з люттю, а з якоюсь звіриною задумою.
Пахан зрозумів, що перед ним не просто сильний боєць. Перед ним була людина, у якої немає гальм і звичних слабкостей. Але розв’язка наближалася з іншого, цілком несподіваного боку.
Одразу після сніданку двері барака розчахнулися з неймовірним гуркотом. На порозі стояв начальник оперчастини капітан Смирнов у супроводі чотирьох конвоїрів з автоматами. «Волков!» — гаркнув капітан, — «З речами на вихід!»
Барак тривожно загув. Виклик до кума з речами зазвичай означав одне з двох: або карцер, або новий етап, з якого вже не повертаються. Олексій повільно зібрав свій худий речмішок.
Проходячи повз нари Шатуна, він на мить зустрівся з ним поглядом. Пахан криво всміхнувся. У його очах читалося: «Ну от і все, студенте, не я, то хазяїн тебе дотисне».
Олексій вийшов на обпалюючий мороз. Його повели не до воріт і не в карцер, а просто до адміністративного корпусу. Туди, де вирішувалися долі всіх ув’язнених цього табору.
Він іще не знав, що чутки про те, як студент-очкарик поклав двох блатних, дійшли до вух тих, хто керував цим пеклом. І в них на нього були зовсім інші, далекосяжні плани. Плани, страшніші за будь-яку табірну заточку.
Кабінет начальника оперативної частини капітана Смирнова здавався острівцем іншого світу посеред крижаного пекла. Тут пахло не страхом і хлоркою, а міцним тютюном і ледь вловним ароматом дорогого одеколону. На столі, вкритому зеленим сукном, стояла лампа під абажуром, створюючи оманливу ілюзію домашнього затишку.
Але Олексій Волков, який стояв посеред кабінету, зовсім не обманювався. Він чудово знав, що саме в таких кабінетах підписуються найстрашніші вироки. Смирнов, щільний чоловік із чіпкими водянистими очима, повільно перегортав особову справу в’язня.
Він нікуди не поспішав, бо в цьому кабінеті час належав виключно йому. «Волков Олексій Дмитрович», — нарешті промовив капітан, навіть не підводячи голови. «Двадцять років, студент-фізик, син ворога держави».
«І, як доповідають мої інформатори, майстер ламати кістки авторитетним людям». Він різко закрив теку й подивився на Олексія впритул. «Ти розумієш, що ти накоїв, студенте, порушивши усталену екосистему?»
