— запитав він глухо й грізно.
Я притисла флакон до грудей.
— Це означає, що я все знаю, Рашиде. Знаю про твоє прокляття. І знаю, що річ не в долі. Річ в отруті.
Він ступив уперед, але я не відступила. Уперше за весь час я зрозуміла, що боюся не його. Я боюся лише брехні, якою просякнутий цей палац.
Рашид застав мене з доказом — скляним флаконом, від якого пахло не долею, а чужим злим наміром. Його погляд був важкий, як клинок, але вперше в ньому не було порожнечі. Там читалися страх і запитання.
— Звідки це? — запитав він.
— Звідти, куди мені нібито не можна, — відповіла я. — Із західного крила. Там, де твої дружини давно стали портретами.
Він мовчав. Надіра відступила до стіни, ніби хотіла злитися з каменем. Я простягнула флакон Рашидові. Він не взяв його — лише похитав головою, як людина, якій досить одного погляду на зброю, щоб зрозуміти: вона заряджена.
— Ти ризикуєш, Аліно, — сказав він нарешті.
— Я ризикую менше за тих, хто пив воду, — відповіла я. Голос здригнувся, але не зламався. — Ти говорив мені про прокляття. Тепер я бачу: твоє прокляття — живі люди. Ти знаєш це. Чому мовчиш?
Його обличчя змінилося. Ніби маска тріснула, відкривши те, що він надто довго приховував.
— Не тут, — сказав він. — Ходімо.
Ми вийшли в коридор. Палац слухав нас, як пустеля слухає кроки. На повороті Рашид зупинився й глянув на Надіру:
— Ти залишишся. Якщо хтось запитає, скажеш, що я так звелів.
Вона кивнула й зникла в тіні.
Ми йшли довго: повз ніші з лампадами, повз різьблені арки, повз фонтани, які ніби вічно шепотіли. Рашид привів мене до маленької зали, де не було нічого зайвого: низький стіл, два килими, глечик і дві чаші. Він сам замкнув двері, засунув засув і лише тоді сів навпроти.
— Я не брехав, — сказав він. — Мені твердили про прокляття з тієї ночі, коли померла моя перша дружина. Я шукав знаки, молився, платив знахарям, присягався більше не наближатися до жінок. І все одно втрачав їх. Щоразу слово «прокляття» здавалося дедалі правдоподібнішим. Інакше мені довелося б звинуватити живих і підняти меч на власну кров.
— На брата, — сказала я прямо.
Рашид не здригнувся. Лише на мить заплющив очі.
— Якщо я назву його ім’я вголос, — повільно промовив він, — у палаці почнеться війна. У нього свої люди у варті, свої радники, свої купці з тугими гаманцями й довгими язиками. Кров потече мармуром. Вороги побачать слабкість дому й обернуть усе на попіл.
— А поки ти мовчиш, кров тече в глечиках, — заперечила я. — Жіноча кров. І це теж твій дім.
Він підвів на мене очі. У них були біль і те, чого я не чекала побачити, — повага…
