«Точних строків немає, але Толік обіцяв пришвидшити».
«Це не відповідь», — сказав Петрович. «Моя ятка згоріла. Усе, що я збирав три роки, — в попіл».
«А ти кажеш — зачекайте». Михайло бачив: вони на межі зриву. «Якщо здамося зараз, Артур зрозуміє, що ми слабкі».
«Побори зростуть, побиття стануть жорсткішими. Але якщо вистоїмо, він стане беззахисним. Воно того варте».
Степанич підвів голову. «Я вірю тобі, Мішо. Готовий триматися».
Петрович теж кивнув. «Занадто багато вкладено, щоб здаватися». Коля й Семен перезирнулися, потім неохоче погодилися.
«Ще три дні. Якщо нічого не зміниться, виходимо з гри». Михайло прийняв ці умови.
Три дні краще, ніж нічого. Наступного ранку на ринку чергували двоє людей Жори. Гнус, Кабан і Ленчик не з’являлися.
Торговці працювали, але напруга висіла в повітрі. Опівдні до Михайла підійшов незнайомий чоловік. «Ти Кузнецов? Артур передає, строк вийшов».
«Або сьогодні зникаєш із району, або завтра починається справжня війна». Михайло подивився йому в очі. «Передай Артуру, я нікуди не піду».
Чоловік усміхнувся й пішов. Увечері Михайло сидів удома й думав. Часу немає.
Допомога від Ростова прийде не скоро. Треба було щось робити самому. Він дістав зошит і почав писати план.
Простий і жорсткий. Ударити по Артуру особисто. Показати, що він теж уразливий.
Подзвонив Жорі. «Мені потрібна адреса Артура. Де він живе?»
Жора помовчав. «Це небезпечна гра, Мішо. Якщо зачепиш його, буде війна».
«Війна вже йде. Він спалив три ятки й погрожує людям. Треба показати, що я теж можу бити».
«Гаразд. Артур знімає квартиру в новому будинку на околиці. Сьомий поверх, квартира 73».
«Охорона — двоє в сусідній квартирі. Уночі розслабляються». «Дякую».
«Мішо, якщо щось піде не так, допомогти буде складно». «Знаю». Об 11 вечора Михайло вийшов із дому.
Темний одяг, бейсболка, шарф. Телефон залишив удома. Дійшов до потрібного району за годину.
Новий будинок, 9 поверхів, домофон, камери. Дочекався, поки хтось вийде з під’їзду, прослизнув усередину. Піднявся на сьомий поверх.
Квартира 73. З-за дверей — звук телевізора. Михайло дістав складаний ніж.
Для самозахисту, не для вбивства. Постукав тричі. «Хто там?»
«Термінове повідомлення від Гнуса. Проблема». Двері відчинилися.
Артур у домашньому одязі, телефон у руці. Побачив Михайла, очі розширилися. Михайло штовхнув його в груди, зайшов слідом, замкнув двері.
Затиснув рота рукою, приставив ніж до горла. «Тихо. Одне слово — і я переріжу тобі горло».
«Зрозумів?» Артур закивав, страх в очах. «У кімнату, сядь на диван».
Артур сів, руки тремтіли, обличчя зблідло. Михайло сів навпроти, тримаючи ніж на видноті. «Слухай уважно».
«Погроми й підпали закінчуються сьогодні. Даєш команду своїм людям відступити. Я не можу просто так відступити, втрачу обличчя перед своїми».
«Якщо не відступиш, втратиш життя. Наступного разу прийду не розмовляти». Артур ковтнув.
«Твоя охорона не врятує. Вони не можуть бути поруч 24 години. Ти спиш, ходиш у душ, усюди я можу до тебе дістатися».
«Є інший варіант, — сказав Михайло трохи м’якше. — Ідеш із району добровільно. Кажеш, що набридло возитися з дрібнотою».
«Люди житимуть спокійно, а ти залишишся живий». «А Паша Ростов? Якщо дізнається, що я втік під тиском…»
«Ростов уже знає про твій безпрєдєл. Докази в столиці. Коли прийде рішення, ти втратиш не тільки бізнес, а й життя».
«Злодії не прощають тих, хто бруднить їхнє ім’я». Артур сидів мовчки, потім повільно кивнув. «Гаразд, дам команду відступити»…
