Не вийшло. Семен Борисович, виявивши несподівану для його комплекції спритність, зробив швидкий крок уперед, грубо схопив метнувшуся Катю за тонку талію своїми лаписьками й силоміць притяг до своїх твердих грудей, вибиваючи з її легень рештки повітря.
Молода жінка, панікуючи й звиваючись усім тілом, щосили намагалася вирватися з цього сталевого капкана, била кулачками по його плечах, дряпала йому шию. Але домоглася тільки одного, найгіршого — її з силою, аж до дзвону в потилиці, притисли до прохолодної кахляної стіни кухні, намертво припиняючи всі подальші спроби втечі. Його обличчя опинилося за кілька сантиметрів від її обличчя, обдаючи гарячим, коньячним подихом.
— Відпустіть мене негайно! Ви зовсім збожеволіли на старості літ?! Адже Ілля — ваш рідний син! Як ви можете так чинити з його дружиною?! Та відчепіться ж ви від мене, заради Бога! — Катя виривалася з останніх сил, сльози відчаю бризнули з її очей, але сильні, звиклі до важкої селянської праці руки свекра тримали її тіло міцно, як лещата, не даючи поворухнути ні рукою, ні ногою.
Семен Борисович за своє довге життя надто звик, щоб абсолютно всі його бажання виконувалися беззаперечно й негайно, і опір цієї слабкої дівчини лише розпалював у ньому хворобливий азарт. У ту страшну хвилину Катя остаточно зрозуміла, що шансів звільнитися в неї немає жодних. У домі нікого, до найближчих сусідів кілька кілометрів, кричати марно.
Вона зламалася внутрішньо й скорилася, обм’якнувши в його руках. І, дивлячись у почервонілу стелю кухні порожнім поглядом, тільки подумала з безсилим, випалюючим душу ненавистю: «Швидше б усе це скінчилося! Господи, дай мені просто пережити це й не вмерти від сорому».
— Іллі нашому, дурникові наївному, про це знати зовсім не обов’язково, — хрипко, важко дихаючи й недбало приводячи до ладу свій зім’ятий одяг, жорстко повчав розчавлену, ридаючу на підлозі невістку свекор.
— Сама розумієш, дівчинко: хлопець він у нас нервовий, дуже засмутиться, полізе згарячу на рожен кулаками махати, захисничок… А доведеться мені його вчити розуму. А вчу я, сама знаєш, дуже жорстко, аж до переломів! Тож зарубай собі на носі: у твоїх же власних інтересах тримати язик за зубами й усміхатися, якщо, звісно, не хочеш, щоб твій любий чоловік після розмови зі мною став лежачим інвалідом до кінця своїх днів. Зрозуміла мене?!
Ілля, повернувшись із міста щасливим і з підписаними контрактами, справді нічого не дізнався про пережитий кошмар. Катя, скута крижаним страхом за життя чоловіка, зустрічала його з натягнутою усмішкою, ховаючи синці й виплакані очі.
А через деякий час, на свій невимовний жах, виявилося, що Катя вагітна. Ілля, дізнавшись новину, радів як дитина, носив її на руках, будував плани на майбутнє, мріяв про спадкоємця…
