— Знову твої залізяки? — питала Інна, не відриваючи очей від телефона.
— Це не залізяки, Інно. Там серйозне постачання, гроші, відповідальність…
— Ну звісно. Катастрофа світового масштабу. Усе завалиться через одну коробку.
Після таких слів він, як правило, замовкав. Доідав, вставав із-за столу й ішов мити посуд. Микола не міг точно сформулювати, що саме його зачепило. Дружина ж не кричала, не обзивала його, не говорила нічого відверто жорстокого. Але після її фраз усередині залишалося відчуття, ніби тебе акуратно стерли, не лишивши навіть сліду.
Щоразу, коли Микола майже переконував себе, що в їхньому домі давно щось пішло не так, Інна робила щось звичне й просте: гладила Леру по волоссю, питала, чи оплатив він рахунки, нагадувала купити хліб. І тривога знову розсипалася. У нього ж не було доказів. Лише відчуття. А відчуття завжди простіше списати на втому.
Мати Інни, Тамара Степанівна, діяла тонше. Вона приїздила щонеділі з домашньою випічкою, свіжими плітками й незмінною порцією турботи, в якій отрута була розмішана так ретельно, що розпізнати її вдавалося лише потім.
— Коленько, — починала вона, акуратно розправляючи серветку на столі, — була я тут в однієї знайомої. У неї син — просто диво. Дім сам до ладу привів, дружину постійно кудись возить, ділянка в них — заглядіння. А квіти які посадив! Одразу видно: чоловік із руками й характером.
Микола, нарізаючи хліб, спокійно уточнював:
— Це той, що то працює, то знову шукає себе?
— Навіщо ти так грубо? Звичайна людина. Зате в ньому розмах відчувається.
— Розмах тепер по квітах міряється?
— Річ не в квітах, Коленько. Річ у ставленні.
Він не сперечався. Із Тамарою Степанівною сперечатися було марно. Вона ніколи не відповідала по суті — вона ображалася. Причому так ґрунтовно й надовго, що повітря в квартирі потім кілька днів здавалося важким.
Пізніше Микола випадково дізнався від знайомого, що той самий «диво-син» заборгував половині сусідів, розлучився зі скандалом і якийсь час жив де доведеться, бо колишня дружина змінила замки. Тоді Микола подумав, що якщо це і є розмах, то його власна нудна надійність, мабуть, не така вже й погана.
Але вголос нічого не сказав. Уявив обличчя тещі й вирішив, що мовчання обійдеться дешевше.
На початку літа Інна за сніданком несподівано оголосила:
