Теща запевняла, що просто перевиховала онуку, але поведінка доньки свідчила про інше

— Чому ти так вирішила?

— Ти сідаєш і видихаєш так, ніби цілу гору з плечей скинув.

— Просто трохи втомився.

— Трохи — це коли чай п’єш і печиво жуєш. А ти зараз як старий вантажівка, що ледве доїхав.

Микола всміхався, але сперечатися не бачив сенсу.

— Візьми синій, — казала Лера. — Від нього спокійніше. Коли синім малюєш, усередині ніби тихіше стає.

Він брав олівець і виводив на папері щось незграбне: будинок, криве дерево, собаку, більше схожого на табурет із хвостом. Лера дивилася на малюнок із серйозним виглядом суворого вчителя й схвально кивала.

Іноді Інна затримувалася у дверях і спостерігала за ними.

— Прямо ідилія. Сидите мовчки, ніби вас обох на допит викликали.

— Ми розмовляємо, мам, — відповідала Лера, не відриваючись від аркуша.

— Справді? І про що ж ви балакаєте?

— Про важливе. Тільки тихо. Ти тихого не чуєш.

Інна зазвичай лише кривила губи. Справжнє тепло в її голосі з’являлося рідко. Частіше там звучала холодна спостережливість, ніби вона дивилася на звичку чужих людей, яка її дратувала, але з якою доводилося миритися.

На людях вона називала Миколу надійним. За столом у знайомих, у розмові з сусідами, на шкільних зборах — завжди повторювала одне й те саме:

— Коля в нас надійний. На нього можна покластися.

Але вдома це слово поступово втрачало свій первісний зміст. Надійний ставав передбачуваним. Передбачуваний перетворювався на нудного. А нудний — на людину, поруч із якою Інні ніби починало бракувати повітря.

Вона не говорила цього прямо. Не вимовляла: «Ти мені набрид» або «Мені важко з тобою». Інна діяла інакше. Довгі паузи. Напівзадушені зітхання. Погляд у вікно посеред його розповіді. Розсіяні кивки, коли він ділився тим, що для нього було важливим.