— Мама хоче забрати Леру на пару тижнів. Канікули, повітря, двір, ягоди просто з куща. Каже, Барсик без неї зовсім занудьгував.
— Барсик не нудьгує, — зауважив Микола. — Він просто давно зрозумів сенс життя і тепер лежить у затінку.
— Не прискіпуйся. Леро, хочеш до бабусі?
Донька так різко підвела голову, що ледь не зачепила склянку.
— Хочу! Бабуся обіцяла сирники, де начинки більше, ніж тіста. І Барсика можна чухати за вухом. Він тоді лапами рухає, ніби на велосипеді їде. Тату, ти б бачив!
— Бачив. Він так уже багато років робить.
— Усе одно смішно.
Микола не став заперечувати. У Тамари Степанівни був будинок на околиці, теплиця, старий двір із яблунею, лінивий пес і безліч дрібниць, які для семирічної дитини перетворювали звичайні канікули на справжнє королівство.
Він допоміг зібрати рюкзак: поклав змінний одяг, запасні сандалі, книжку з наліпками. Потім присів перед донькою в передпокої.
— Якщо стане сумно — дзвони. У будь-який час. Навіть уночі.
— Тату, я почну сумувати одразу, як машина за ріг поверне.
— Тоді залишайся.
— Не можу. Сирники — це серйозно.
— Проти такого аргументу в мене немає захисту.
— Отож.
Лера обійняла його, одночасно притискаючи до себе ляльку й рюкзак. У її радості було щось світле, довірливе, беззахисне — так радіють діти, які ще не знають, що дорослі іноді ховають за найневиннішою поїздкою зовсім інші наміри.
Біля машини Тамара Степанівна міцно пригорнула онуку до себе й, дивлячись більше на Миколу, ніж на дівчинку, сказала:
— Не хвилюйся. За два тижні поверну тобі не маленький ураган, а справжню виховану дівчинку. Буде зразкова дитина.
Інна усміхнулася, поправила Лері пасмо, що вибилося, і вони поїхали.
Микола залишився біля під’їзду й дивився вслід машині. Донька махала йому з заднього вікна — щаслива, довірлива, відкрита всьому світові. Тоді він подумав, що два тижні тиші, можливо, навіть підуть на користь. Можна буде розібрати балкон, нарешті полагодити полицю і хоч трохи виспатися.
Перші дзвінки були надто правильними. І саме це, як Микола зрозумів пізніше, мало б насторожити його відразу.
Щодня приблизно в один і той самий час Лера говорила рівним спокійним голосом:
— Усе добре, тату. Кашу їла. Гуляла. Бабусі допомагала.
— А відео ввімкнеш?
