У наступні дні слідство почало викликати Степана, опитувати людей, переглядати записи. Селище загуло. Одні казали, що я хоробра, інші — що безсердечна, треті натякали, ніби мати здатна на будь-яку брехню заради дитини. Ці розмови ранили, але вже не могли зупинити. Щовечора Марта приходила з їжею або просто сідала поруч, поки я мовчала.
— Тримайся, — казала вона. — Ти борешся не тільки проти однієї людини. Ти борешся проти страху, який змушує всіх мовчати.
Я слухала й уперше за довгий час відчувала не тільки жах, а й силу. Я більше не була жінкою, яка вночі дивиться в екран і боїться відчинити двері. Я стала матір’ю, яка вирішила йти до кінця. І все одно, коли за вікном завивав вітер, я притискала Соломію до себе й шепотіла, що попереду буде світло, навіть якщо до нього ще далеко…
