До того весняного місяця, коли батько вимовив уголос свій неймовірний задум, наш маєток здавався мені цілим світом. Він лежав у горбистому краї, де поля тяглися до синіх далеких пасом, а ліси стояли густі, ніби ховали від людей усе, що не бажало коритися їхньому порядку. Землі було багато: родючі ділянки, господарські будівлі, пасовища, сади, довгі доріжки між деревами. У великому будинку з червоної цегли, з білими колонами й широкими вікнами, можна було прожити день так, щоб не зустріти людину, яку не хочеш бачити.
Мій дід збудував цей дім задовго до мого народження. Батько, Мирон Левицький, успадкував його разом із землею, боргами, звичками й владою над людьми, які не належали собі. Моя мати, Софія, померла через три дні після того, як я з’явилася на світ. Батько лишився з немовлям на руках і вирішив, що нової дружини йому не треба. Мене він виховував дивною сумішшю турботи й відстороненості: влаштовував усе, що можна було купити, наказати чи полагодити, але рідко розумів, що робити з моїми сльозами.
У дитинстві я не почувалася зайвою. Мені наймали вчителів, мені дозволяли читати книжки, які багато дівчат бачили лише на полицях батьківських кабінетів. Я вчила мови, арифметику, історію, філософію, розбирала рахунки маєтку й сперечалася з наставниками так палко, що батько іноді казав: «Цій дівчинці потрібен чоловік не слабший за її розум». Тоді він вважав мою освіту особливим посагом. Він хотів видати мене за достойну людину, якій леститиме розумна дружина.
Потім був кінь. Я сама просила дозволити мені поїхати на ньому. Він був надто жвавий, надто нервовий для дитини, але мені хотілося довести, що я смілива. Батько поступився, як часто поступався моїм бажанням, доки вони здавалися безневинними. У траві майнула змія, тварина здибилася, світ перевернувся, і я впала спиною на повалений стовбур.
Я пам’ятала не стільки біль, скільки тишу після нього. Навіть птахи ніби замовкли. Я лежала й чекала, що тіло підкориться, що ноги смикнуться, що я зможу сісти, заплакати, покликати батька. Але нижня частина тіла ніби віддалилася від мене, стала чужою землею, куди більше не доходили мої накази.
Лікарі приїздили один за одним. Вони говорили між собою в коридорах, оглядали мене холодними пальцями, перешіптувалися з батьком, а потім вимовили те, чого він не хотів чути: ушкодження залишиться. Можливо, повернеться частина чутливості, можливо, слабкі рухи, але ходити, бігати, танцювати, сідати на коня — ні. Мені доведеться жити в кріслі.
Батько прийняв це так, як приймав усяке нещастя: почав діяти. У домі з’явилися пандуси. Дверні прорізи розширили. Мою спальню перенесли на перший поверх. Учителів стали запрошувати до мене. Крісло виготовили міцним, красивим, зручним. Усе, що можна було перебудувати всередині стін, батько перебудував. Але за брамою маєтку починався світ, у якому жодні пандуси не допомагали.
До чотирнадцяти років я вже розуміла: бали, пікніки, недільні візити й гучні обіди відбуваються десь поруч, але без мене. Дівчата мого віку вчилися усміхатися женихам, вчасно опускати очі й говорити правильні дрібниці. Я вчилася не дивитися у вікно надто довго, коли до дому під’їжджали екіпажі. У шістнадцять я почула про перші заручини ровесниць. У вісімнадцять батько вирішив, що відкладати більше не можна.
— Тобі знадобиться захист, — сказав він одного разу в кабінеті. — Не зараз, поки я живий і можу відповідати за дім, але потім. Потрібна людина, яка візьме на себе тебе й господарство.
— Я вмію вести господарство, — нагадала я. — Ти сам учив мене рахунків, урожаїв, договорів, листів. Я не безпорадна.
Батько подивився на мене втомлено, майже м’яко.
— Ти розумна, Олесю. Але лад довкола нас улаштований не для самотньої жінки. Тим паче для жінки в твоєму становищі.
Він не договорив. Його погляд сам собою опустився до коліс мого крісла. Я відчула, як у мені піднімається холодна образа.
— Отже, мені потрібен чоловік не тому, що я хочу заміж, а тому, що без нього мене не вважають людиною?
— Тому що я не хочу залишити тебе на ласку тих, хто не стане бачити в тобі людину, — відповів батько. І в цьому була вся наша біда…
