Вона перечитала коментар кілька разів, ніби від цього міг змінитися зміст. Отже, у нього самого біда. Не маленька неприємність, не втома після зміни, а справжній біль, із яким він живе щодня. Отже, він виходить у ніч не від надлишку сил і не тому, що йому легко. У нього вдома теж є страх, ліки, очікування, гроші, яких не вистачає, і людина, за яку серце болить сильніше, ніж за себе.
І все одно він возить чужих людей безкоштовно.
Вона знайшла контакти редакції й зателефонувала. Спершу слухавку довго не брали. Потім її перемикали, просили зачекати, уточнювали, з якого приводу вона телефонує. Марина повторювала, що була пасажиркою того водія, що хоче подякувати, що їй важливо дізнатися, як його знайти. Слова звучали дивно навіть для неї самої, але вона говорила вперто, бо вперше за тиждень відчувала не лише страх, а й мету.
Нарешті її з’єднали з журналістом, який готував сюжет.
Він пояснив, що водія вдалося встановити за номером машини: кілька очевидців запам’ятали його й передали інформацію. Але сам чоловік від зйомок відмовився. Сказав, що йому не потрібна відомість, що він не робить нічого особливого і що людям краще допомагати тихо.
— А як його звати? — спитала Марина.
— Віктор, — відповів журналіст. — Йому п’ятдесят два. Раніше він працював на далеких перевезеннях. У доньки рідкісне захворювання, лікування потребує великих грошей. Він виходить у нічні зміни, бо вдень перебуває поруч із нею. І все одно майже щоночі когось везе безкоштовно.
— Навіщо? — тихо спитала вона.
На тому кінці дроту помовчали.
— Він сказав так: «Я знаю, що означає залишитися без допомоги. Не хочу, щоб інші почувалися так само».
Віктора вона знайшла через диспетчерську службу.
Спершу їй не хотіли нічого казати. Жінка на лінії одразу насторожилася, попросила залишити скаргу офіційно, якщо йдеться про конфлікт, і кілька разів повторила, що особисті дані водіїв не передаються. Марина пояснювала, що йдеться не про скаргу і не про гроші. Що водій допоміг їй, а тепер вона хоче допомогти йому. Слова звучали дивно навіть для неї самої, але вона говорила вперто, бо вперше за тиждень відчувала не лише страх, а й мету.
Зрештою вона залишила прохання передати її номер Вікторові. Поклала слухавку й кілька годин ходила квартирою, перевіряючи телефон кожні п’ять хвилин. Вона сварила себе за надію: може, не зателефонує, може, подумає, що це чергова неприємність, може, взагалі не захоче спілкуватися. Але ввечері телефон задзвонив.
— Слухаю, — промовив знайомий низький голос…
