Марина випросталася так різко, ніби сиділа перед екзаменатором. Серце забилося швидко, долоні спітніли.
— Вікторе, добрий день. Ви мене, найімовірніше, не пам’ятаєте. Тиждень тому ви везли мене від ділового центру. Я плакала на задньому сидінні. А ви не взяли оплату.
У слухавці стало тихо. Ця пауза була не холодною, а уважною. Потім він неголосно сказав:
— Таких пасажирів у мене багато.
— Але мене ви згадали?
— Ні, — чесно відповів Віктор. — Пробачте. Я зазвичай запам’ятовую тих, хто усміхається, коли виходить. Ви тоді не усміхалися.
Марина несподівано всміхнулася сама. Усмішка вийшла слабкою, але живою.
— Зараз усміхаюся.
Вона почула, як він трохи змінив подих, ніби теж усміхнувся, але не наважився показати це голосом.
— Радію, якщо так, — сказав він. — Значить, ніч була не марною.
Ці слова остаточно зняли з неї ніяковість. Марина глибоко вдихнула.
— Вікторе, я бухгалтерка. Нещодавно влаштувалася в транспортну організацію. Невелика компанія, але стабільна. Їм потрібна людина з великим водійським досвідом. Не просто водій — людина, яка знає дороги, графіки, машини, людей. Робота офіційна, зарплата стабільна, є страховка. Графік денний. Ночами їздити не доведеться.
— Навіщо вам це? — спитав він після паузи.
— Ви сказали мені: у добра немає цінника. А я думаю інакше лише в одному — добро іноді повертається. Не як борг. Не як плата. Просто тому, що воно має кудись іти далі. Приїжджайте. Я допоможу вам пройти співбесіду.
Він мовчав довго. Так довго, що Марина встигла злякатися: зараз відмовиться. Скаже, що не може залишити нічні зміни, що йому ніколи, що все це звучить надто добре. У слухавці було чути тільки його дихання й якийсь далекий шум — може, дорога, може, вітер біля машини.
— Добре, — нарешті сказав Віктор. — Приїду….
