За два дні вони зустрілися в невеликому кафе на околиці.
Кафе було просте: чотири столики біля вікна, стійка з пиріжками, запах міцного чаю й смаженого тіста. За склом їхали автобуси, люди поспішали через мокрий двір, на підвіконні стояла штучна герань. Марина прийшла раніше й зайняла столик у кутку. Вона розклала папери, список вакансій, роздруківку вимог і впіймала себе на тому, що хвилюється сильніше, ніж перед власною співбесідою.
Віктор увійшов рівно в призначений час. Він прийшов у старій куртці, з потертою текою під пахвою. Черевики його були вичищені, але видно було, що носить він їх давно. Він зупинився біля столика й подивився на Марину з обережністю людини, яка надто часто бачила, як добрі обіцянки закінчуються нічим.
— Документи приніс, — сказав він. — На випадок, якщо ви не передумали.
— Не передумала.
Він сів навпроти, акуратно поклав теку на стіл і замовив чай. Марина дивилася на нього й думала: звичайний чоловік. Утомлений, сивий, із великими руками, які чверть століття тримали кермо. Жодного героїчного блиску, жодної пози. Просто людина, яка сама ледве стоїть на ногах, але все одно підставляє плече іншим.
— Чому ви справді возите людей безкоштовно? — спитала вона, коли вони розібрали документи.
Віктор підвів очі.
— Я вже відповідав журналістові.
— Відповідайте мені. Не для камери.
— У мене донька, — сказав він. — Їй п’ятнадцять. Вона не ходить. Буває, усміхається так, що здається: усе витримаємо. А буває, лежить і дивиться в стелю, і я не знаю, що сказати. Я вожу її по лікарях, збираю папери, купую ліки. Іноді думаю, що знаю всі лікарняні коридори в місті краще, ніж траси.
Він усміхнувся, але в цій усмішці не було веселощів.
— І знаєте, скільки разів нам допомагали зовсім чужі люди? Грошима, машиною, зв’язками, просто добрим словом. Одна жінка в черзі до лікаря дала номер фахівця. Чоловік із сусіднього двору відвіз нас безкоштовно, коли моя машина зламалася. Хтось переказав гроші й не підписався. Хтось приніс ліки, які нам не по кишені. — Він підвів очі на Марину. — Я не можу повернути це тим, хто допоміг. Я навіть усіх імен не знаю. Але можу зробити щось подібне для інших. Більше я, може, нічого особливого й не вмію.
— Помиляєтеся, — тихо сказала Марина. — Ви вмієте повертати людям відчуття, що світ іще не остаточно зламався.
Віктор усміхнувся краєчком губ…
