Потім він змушував її знову й знову чистити взуття, доки шкіра не починала блищати так, як йому хотілося. Речі доводилося прасувати по кілька разів. Владислав Петрович міг провести пальцем по рукаву, знайти ледь помітну складку й мовчки повернути сорочку назад.
Після одягу настала черга кухні. Тут керувала Тамара Андріївна — тиха, слухняна, така, що говорила майже пошепки.
— Картоплю для супу ріж більшими шматками, — повчала вона. — А моркву дрібніше. Інакше Владислав Петрович не стане їсти.
Марта втомлено подивилася на обробну дошку.
— Так підійде?
— Ні, ще трохи менше. Зовсім трішки. Приблизно на пару міліметрів.
«Він однаково не помітить, якого розміру шматок потрапив йому в ложку», — подумала Марта.
Але він помітив. За обідом Владислав Петрович мовчки скуштував суп, потім підвівся, зібрав тарілки, злив усе назад у каструлю й виніс її з кухні. За хвилину він повернувся з порожньою каструлею, поставив її перед Мартою і сказав одне-єдине слово:
— Заново.
Одного разу Марта вирішила просто перекусити. Вона зробила бутерброд і вже збиралася піти з тарілкою до кімнати, коли з коридору з’явився Владислав Петрович.
— Марто, правило про прийоми їжі ти пам’ятаєш?
