Я вимкнув плиту, взувся, замкнув двері на два оберти. Руки не тремтіли, я ще не розумів, що відбувається. Мозок відмовлявся приймати. «Мій син» написав на мене заяву. Мій Максим, якого я вчив їздити на велосипеді, якому купував перший костюм на випускний, мій єдиний син звинуватив мене в тому, чого я не робив.
У відділку мені показали свідчення. Альонині, докладні, на трьох сторінках, із датами, часом, описом моїх «дій». Написано гладко, грамотно, без жодної помилки. Так не пишуть люди в стані шоку після втрати дитини. Так пишуть люди, яким допомагав юрист. Свідчення Максима були коротші, пів сторінки. Суть: підтверджую слова дружини. Батько прийшов, кричав, штовхнув Альону, вона впала. Два почерки. Одна брехня.
Я сидів у кабінеті слідчого, і вперше за багато років мені забракло повітря. Не від страху, а від нерозуміння. Навіщо? Я відмовив Альоні в квартирі, і ось ціна відмови? Вона вирішила, що якщо не можна отримати житло по-доброму, можна прибрати мене взагалі? Слідчий ставив запитання. Я відповідав, чітко, по пунктах, як звик працювати з документами. Я не був у них удома. Я дзвонив Максимові, почув про викидень, поїхав, але двері не відчинили. Я залишив голосове повідомлення. Я можу надати роздруківку дзвінків.
Слідчий записував, потім сказав:
— У нас є свідчення двох свідків, потерпіла і її чоловік. Їхні версії збігаються.
— Вони брешуть, — сказав я.
Він глянув на мене так, як дивляться на людей, які не розуміють, у якій вони ситуації. І в цьому погляді я прочитав те, чого він не сказав уголос. Мені не вірять.
Але найстрашніше чекало попереду. Мені призначили адвоката. Молодого хлопця, якому було явно не до моїх проблем. Він гортав справу, кивав, казав: «Розберемося». І я бачив, що йому байдуже. Пізніше я дізнався, що в Альони був інший адвокат. Едуард Темін. Досвідчений, жорсткий, із репутацією. Темін не просто представляв Альону. Він вибудовував обвинувачення як архітектор. Кожна деталь у свідченнях Альони, кожна дата, кожен опис — усе було підігнано так, щоб у мене не лишилося жодної шпарини для захисту.
Я зрозумів це пізніше. Тоді я просто не міг повірити, що мій син бере в цьому участь добровільно. Я подзвонив Максимові. Востаннє перед судом. Слухавку він узяв не відразу. Гудки тяглися довго. Кожен бив мені у скроню.
— Так, — сказав він, голос рівний, чужий.
— Сину, — сказав я, — навіщо ти це робиш? Ти ж знаєш, що я не приходив. Ти знаєш правду.
Пауза. Я чув, як на тлі працює телевізор. Звичайний вечір у звичайній квартирі. А я стояв із телефоном у руці й відчував, як між нами лягає щось чорне, непоправне.
— Ти вбив мою дитину, — сказав Максим. Голос не здригнувся. Завчена фраза, відрепетирувана до автоматизму. — Мені нема про що з тобою говорити.
І повісив слухавку.
Я стояв, слухаючи гудки відбою, і розумів. Сина в мене більше немає. Не тому, що він помер. Тому, що він обрав. Обрав її бік. Її брехню. Її версію подій. І цей вибір був остаточним.
Суд почався за місяць. Зала була маленька, задушлива, із жовтими стінами й рипучими стільцями. Альона сиділа в першому ряду, у чорній сукні, із заплаканими очима, з хустинкою в руках. Вона виглядала як жінка, яка втратила дитину. І вона справді її втратила. Але не через мене. Коли вона давала свідчення, голос її тремтів. Вона розповідала, як я увірвався, як кричав, як штовхнув, і вона впала. Вона плакала. Промокала очі хустинкою. Суддя дивилася на неї зі співчуттям.
Я дивився й бачив інше. Бачив, як Альона контролює кожну сльозу, як робить паузу в потрібному місці, як її погляд, гострий, тверезий, на частку секунди ковзає залою, оцінюючи ефект. Мій адвокат намагався ставити запитання. Про голосове повідомлення, про роздруківку дзвінків. Але Темін був на крок попереду. Він заявив, що повідомлення було відправлене пізніше, що роздруківка не доводить фізичного місцеперебування. Мій адвокат зам’явся. Він не був готовий до такого рівня підготовки…
