Максим теж давав свідчення. Короткі, рубані. Так, батько приходив. Так, кричав. Так, штовхнув. Він не дивився на мене. Жодного разу за все засідання не підвів очей. Мені хотілося закричати: «Подивися на мене! Подивися батькові в очі й повтори це!». Але я мовчав. Бухгалтери не кричать у залах суду. Бухгалтери рахують. І я рахував. Рахував невідповідності у свідченнях, яких мій адвокат не помічав. Рахував секунди між запитаннями й відповідями Альони — надто рівні, надто відрепетирувані. Рахував погляди, якими вона обмінювалася з Теміним. Швидкі, майже непомітні. Але я їх ловив. Кожен із цих поглядів говорив: «Усе йде за планом».
Вирок зачитували в п’ятницю. Два роки позбавлення волі. Коли я почув цифру, щось усередині мене не зламалося, а скам’яніло. Ніби весь світ став трохи тихішим, трохи дальшим, трохи нереальнішим. Два роки. За те, чого я не робив. Конвоїр торкнув мене за плече. Я встав. І перед тим, як вийти із зали, озирнувся. Максим сидів, опустивши голову. Він не дивився. Не підвів очей, навіть коли двері рипнули. Поруч із ним Альона. І от вона дивилася. Прямо на мене. І на її обличчі на одну мить майнула усмішка. Тонка, ледь помітна, переможна.
Вона думала, що це кінець. Вона помилялася.
Зошит у клітинку
Першої ночі в камері я не спав. Лежав на жорсткій койці, дивився в стелю, сіру від багаторічної фарби, і слухав звуки, до яких мені належало звикнути. Хропіння, кашель, чийсь бурмотливий голос, брязкіт дверей десь у кінці коридору. Повітря пахло хлоркою і чужим потом. Ковдра колола шию. Подушка була пласка, як млинець. У камері нас було четверо. Двоє спали. Третій, лисий чоловік із татуюванням на шиї, лежав із розплющеними очима й дивився в стіну. Ніхто не розмовляв. Кожен був наодинці зі своїм вироком.
Уранці — підйом за дзвінком. Сніданок — каша і хліб. Перекличка. Розпорядок. Усе розписано по хвилинах, і в цьому я знайшов першу точку опори. Розклад. Я звик до розкладу. Усе життя працював за графіком: зустрічі, звіти, дедлайни. Тюремний режим був грубою, потворною копією того порядку, який я сам собі вибудовував роками. Але все ж таки порядком.
Перші тижні я тримався на автопілоті. Не конфліктував, не вирізнявся, не ставив запитань. Робив, що казали. Їв, що давали. Спав, коли вимикали світло. Бухгалтер у в’язниці — як калькулятор у кузні. Марний і чужорідний. Але мене не чіпали. Може, через вік. Може, через те, що я не намагався бути кимось, ким не був.
На третьому тижні до мене підсів Григорій Петрович. Невисокий, з акуратною сивою борідкою і спокійними очима. Він сидів за шахрайство. Адвокат, якого клієнт звинуватив у привласненні. Позбавлений статусу, засуджений. Але очі в нього були не як у шахрая. Гострі, чіпкі, звиклі читати людей і документи.
— Ти за що? — спитав він, сівши поруч у їдальні.
Я розповів. Коротко, без емоцій. Як переказував би клієнтові підсумки аудиту. Факти, дати, суми. Тільки замість сум — роки. А замість підсумків — вирок.
Григорій слухав мовчки. Жодного разу не перебив. Коли я закінчив, він помовчав, побарабанив пальцями по столу й сказав фразу, яка перевернула все:
— Завідомо неправдивий донос — це стаття. Але доводити треба з розумом.
Я подивився на нього. Він не жартував.
— Із розумом — це як? — спитав я.
— Не з в’язниці, — відповів він. — Тут ти безсилий. Але час, він працює на тебе. Два роки — це не покарання. Це строк підготовки. Якщо ти, звісно, вмієш готуватися.
Я вмів. Усе життя тільки цим і займався. Готувався. Рахував. Перевіряв. Різниця була в тому, що раніше цифри належали чужим компаніям. Тепер належало звести власний рахунок.
Щовечора я чекав, що задзвонить телефон. Раз на тиждень нам давали право на дзвінок, і щоразу я набирав номер Максима. Перший місяць гудки йшли в порожнечу. Він не брав слухавку. Я казав собі: може, зайнятий, може, не бачить, може, ще не готовий. Другий місяць — те саме. Довгі гудки, тиша, відбій. Я клав слухавку й повертався в камеру. Лягав на койку. Дивився в стелю. Третій місяць. Номер був заблокований. Я стояв біля тюремного телефону, слухаючи механічний голос: «Номер недоступний». І розумів те, чого відмовлявся прийняти три місяці. Максим не збирався дзвонити. Ні за місяць, ні за рік, ні за два. Для нього я помер тоді, коли конвоїр вивів мене із зали суду. Ні, раніше. Я помер для нього в ту мить, коли Альона вирішила, що так буде зручніше.
Я повернувся в камеру. Сів на койку. Дістав з-під матраца зошит. Той самий, у клітинку, який мені передали з речами. Зошит, у якому колись були записи з аудиту великого клієнта. Я відкрив чисту сторінку. І почав писати. Не щоденник, не скаргу, не листа синові. Я писав план. На першій сторінці — три колонки. Імена, дати, дії. Як балансова відомість, тільки замість дебету і кредиту — брехня і правда. Хто що сказав, хто що зробив, хто що може підтвердити.
Григорій зазирнув через плече. Присвиснув.
— Аудиторська звичка?
