— спитав він.
— Професійна деформація, — відповів я.
Він усміхнувся й сів поруч.
— Давай по порядку. Перше. Стаття за завідомо неправдивий донос. Якщо поєднано з обвинуваченням у тяжкому… Тобі дали два роки. Значить, кваліфікували щонайменше як середньої тяжкості. Це важливо. За неправдивий донос із такою кваліфікацією їй загрожує серйозний строк.
Я записував. Рівним, дрібним почерком, у кожну клітинку, по літері. Як колись записував суми у відомостях. Тільки тепер ставки були іншими.
— Друге, — провадив Григорій. — Тобі потрібні докази, що тебе не було в їхній квартирі. Голосове повідомлення — добре, але мало. Камери в під’їзді? Свідки?
— Сусідка, — сказав я. — Світлана Миронівна. Вона жила поверхом нижче. Вона бачила, що я не приходив.
— Світлана — це та, якій ти залишив документи?
— Так. Вона дружила з моєю покійною дружиною. Єдина людина, якій я довіряв. Перед судом я віддав їй папку з паперами. Про всяк випадок.
Григорій кивнув.
— Чудово. Значить, зв’язок із волею є. Через неї й працюватимемо.
Я перегорнув сторінку. Третя колонка: «Що треба з’ясувати». Довгий список. Медичні документи Альони — справжня причина викидня. Свідчення свідків: хто ще бачив або не бачив, як я нібито приходив. Адвокат Темін: його роль у підготовці свідчень. Зошит заповнювався. Щовечора — нова сторінка. Стрілки, схеми, імена, дати. Григорій допомагав із юридичною частиною. Підказував статті, процедури, строки. Я — з аналітичною. Вибудовував логічні ланцюги. Шукав слабкі місця в обвинуваченні, які мій адвокат пропустив, а Темін використав.
Минуло пів року. Світ звузився до розмірів двору для прогулянок. Але всередині… Всередині я будував дещо значно більше за ці стіни. Григорій якось сказав мені за вечерею:
— Знаєш, чим ти відрізняєшся від решти тут? Вони сидять. Ти працюєш. Вони чекають, коли випустять. Ти готуєшся до того, що буде після.
Він мав рацію. Я не чекав свободи. Я до неї готувався.
Захоплення квартири
А потім подзвонила Світлана. Дзвінок надійшов у четвер, у день, коли нам давали телефон. Голос у Світлани Миронівни тремтів. І я відразу зрозумів: щось сталося.
— Борисе, — сказала вона. — У твоїй квартирі живуть люди.
— Які люди?
— Молода пара. Винаймають. Я спитала. Кажуть, хазяїн здав. Борисе, це твій Максим привів мешканців. Вони заїхали місяці три тому. Я думала, ти знаєш.
Я не знав. Я стояв біля телефону, притискаючи слухавку до вуха, і відчував, як усередині щось стискається. Повільно. Важко. Як кулак. Мій син. Моя квартира. Ключі, які я залишив йому на зберігання: приглянь за домом, поки мене не буде. Він не приглянув. Він заселив чужих людей і брав із них гроші. Квартира, у якій я виростив його. Квартира, де ми жили з його матір’ю. Де вона померла. Де на полиці досі стоять її книжки, а в шухляді комода — її рукавички, які я не зміг викинути. Тепер там жили незнайомі люди, а мій син клав їхні гроші собі в кишеню. А я спав на тюремній койці.
— Світлано Миронівно, — сказав я рівним голосом, хоча рівним він не був. — Я вас попрошу: записуйте все. Хто живе. Від якого числа. Скільки платять, якщо вдасться дізнатися. І зберігайте ці записи.
— Добре, Борисе, я все запишу. — Вона помовчала. — Там ще дещо. Мені прийшла повістка. Як сусідці. Альона подала якийсь позов. Щось про негідного власника. Мовляв, раз ти засуджений, квартира має перейти синові…
