Я не знав тоді, що це голосове повідомлення врятує мені життя. Не буквально, але в якомусь сенсі саме так. Час відправлення, дата, координати — усе зафіксовано. Я був удома. Не в них. Не поруч з Альоною. Не того дня, коли, за її майбутніми словами, я нібито увірвався, влаштував скандал і штовхнув її так, що вона втратила дитину.
Але до цього лишалося ще трохи часу. А поки я сидів за столом, втупившись у чисті клітинки, і вперше за довгий час не знав, що записати. Бо горе не виміряєш цифрами. І зраду, яка вже повзла до мене, не побачиш у стовпчиках дебету й кредиту.
Максим не передзвонив ні тоді, ні наступного дня. Я намагався ще. За день, за два. Гудки йшли в порожнечу. Одного разу слухавку взяла Альона. Голос — сталевий, без сліду сліз.
— Борисе Сергійовичу, Максим зараз не може говорити. І не хоче. Дайте нам час.
— Альоно, я просто хочу знати, як ви. Мені важливо…
— Ви вже достатньо зробили, — обірвала вона й повісила слухавку.
Я сидів із телефоном і намагався зрозуміти, що вона мала на увазі. Що я зробив? Подарунки привіз? Відмовив у переоформленні квартири? Існував? Фраза була дивна, недоречна, як зайвий рядок у балансі, який не належить жодному рахунку. Я тоді не зрозумів. Потім зрозумію. Вона вже репетирувала. Уже приміряла на мене роль винного.
Тиша згустилася. Дні йшли. Однакові, порожні. Я працював, їв, спав, знову працював. Зошит у клітинку був розкритий, заповнений аудиторськими розрахунками. Звичайний робочий зошит. Я й уявити не міг, на що він перетвориться.
Брехня і вирок
Поліція прийшла в четвер уранці. Я саме варив каву, турка стояла на плиті, і квартира пахла так, як пахла завжди вранці. Кава, тиша, порядок. Дзвінок у двері я сприйняв за кур’єра: чекав бандероль із документами від клієнта. Відчинив, не дивлячись у вічко. На порозі стояли двоє у формі, а за ними чоловік у цивільному з папкою.
— Жуков Борис Сергійович? — спитав той, що вищий.
Я кивнув. Кава на плиті зашипіла й полізла через край.
— Пройдемо з нами, вам потрібно дати свідчення за заявою громадянки Жукової.
Я не відразу зрозумів. Жукова? Це моє прізвище. Потім дійшло. Альона. Я стояв у дверному прорізі, і перша думка була не про себе, а про Максима. Що сталося? Щось із сином?
— Яка заява? — спитав я.
Цивільний розкрив папку, там було написано чорним по білому.
— Альона Жукова звинувачує вас у тому, що ви прийшли до них додому, влаштували скандал, штовхнули її, і вона впала. Результат — викидень.
Я перечитав двічі. Літери пливли перед очима, але сенс був ясний. Мій син і його дружина стверджували, що я вбив їхню дитину.
— Це брехня, — сказав я. — Мене не було в них тоді. Я залишив голосове повідомлення синові зі співчуттями. З дому. Можу показати.
Цивільний кивнув байдуже, як кивають люди, які чують подібне по десять разів на тиждень.
— Усе розкажете у відділку…
