— Це для малюка.
Із глибини квартири долинув голос Альони:
— Хто там?
Максим озирнувся, потім подивився на мене.
— Заходь, але ненадовго.
Я зайшов. У квартирі пахло ліками й чимось кислим. Альона сиділа на дивані, укрита пледом. Перед нею ноутбук із відкритим сайтом оголошень про нерухомість. Побачила мене, захлопнула кришку. Обличчя стало кам’яним.
— Альоно, ось для малюка, — я простягнув пакет. — Ковдрочки, костюмчик. Подумав, знадобиться.
Вона подивилася на пакет, потім на мене. Очі крижані, оцінювальні. Не взяла.
— Поставте на стіл, — сказала вона рівним голосом і відвернулася до ноутбука, знову відкриваючи кришку. Ніби мене вже не було в кімнаті.
Я поставив пакет на стіл. Постояв, не знаючи, куди подіти руки. Максим переминався в передпокої, дивлячись то на мене, то на дружину. У повітрі висіло щось важке, липке — не сварка, а гірше. Байдужість. Повна, демонстративна, холодна.
Я натягнув куртку, сказав:
— Ну, я поїхав. Бережіть себе. Якщо щось потрібно, телефонуйте.
Максим кивнув. Альона не обернулася. Я вийшов на сходовий майданчик, і двері за мною зачинилися м’яко, з клацанням. Як крапка в кінці речення.
Я поїхав додому, і весь вечір сидів за столом, не вмикаючи комп’ютер. Дивився на зошит у клітинку, але цифри не йшли. У голові було інше: обличчя Альони, її погляд повз мене, як повз порожнє місце.
А потім пролунав дзвінок, якого я не чекав. Уранці, за тиждень. Максим. Голос — мокрий, рваний, як ганчірка, яку викрутили й кинули.
— Тату, — сказав він. І з цього одного слова я зрозумів: сталося страшне. — У Альони викидень. Ми в лікарні. Дитини немає.
Я заплющив очі. Стіл, зошит, чашка з кавою — усе поїхало кудись убік, як кадр не в фокусі. Онук. Мій онук. Той, кого я вже називав про себе «малюк», якого більше не буде.
— Максиме, я їду. Скажи адресу лікарні.
— Не треба, — вичавив він, і голос його хруснув, як гілка під ногою. — Альона не хоче. Вона в такому стані. Не треба приїжджати, прошу тебе.
— Максиме, я твій батько. Я хочу бути поруч.
— Не зараз, тату. Не зараз.
Він поклав слухавку. Я набрав знову. Не взяв. Ще раз — скинув. Я накинув куртку, поїхав до їхнього будинку, піднявся на поверх, подзвонив у двері. Тиша. Подзвонив ще раз, почекав, постукав. Нічого. Ні кроків, ні голосів, ні навіть світла у щілині під дверима. Я стояв на сходовому майданчику, притулившись чолом до холодних дверей, і слухав тишу, в якій померла надія на онука. Десь поверхом нижче грюкнули двері, загавкав собака. Життя тривало. Просто не моє.
За годину я поїхав. Удома дістав телефон і записав голосове повідомлення для Максима. Говорив тихо, добираючи слова, як добирають скалки — обережно, щоб не порізатися.
«Максиме, сину, мені дуже шкода. Я не знаходжу слів. Якщо щось потрібно, я поруч. Гроші, допомога, будь-що. Просто скажи. Я не прийду, доки ви не покличете. Але я тут. Завжди тут». Відправив. Синя галочка — прочитано. Відповіді не було…
