Останні дні тяглися дивно. Не повільно і не швидко. Якось убік. Ніби час вирішив іти не прямо. Я продовжував закреслювати дні в зошиті, і кожна нова риска лягала легше за попередню. Не тому, що я радів. Радість лишилася десь у минулому житті, там, де ще існували слова «родина» і «син». Риски лягали легше, бо кожна наближала не свободу, а початок.
Напередодні останнього вечора я сидів на койці й дивився в зошит. Останні сторінки були заповнені акуратно, щільно, без помарок. Усе, що треба, на своїх місцях. Імена, дати, адреси, статті, посилання на закони, хронологія подій, список свідків, порядок дій після звільнення. Не щоденник — операційна карта. Не крик про справедливість — бухгалтерський баланс, у якому кожен рядок був перевірений двічі. Я перегорнув сторінки назад, до самого початку. До перших записів, зроблених нерівним почерком у перші тижні, коли пальці ще не звикли до олівця замість клавіатури. «Зрозуміти мотив А.» — перший запис. «Знайти свідків.» — другий. «Не поспішати.» — третій. Цей третій виявився найважливішим.
Григорій уже спав або робив вигляд, що спить. У камері було тихо. За вікном — ліхтар, що кидав на стіну прямокутник жовтого світла. Я закрив зошит. І в цій тиші, не вголос, подумки, промовив слова, які колись кинув мені син. «Мені нема про що з тобою говорити». Тільки тепер ці слова належали мені й означали інше. Мені справді не було про що з ними говорити. Говоритимуть документи, заяви, повістки, папір, підписи, печатки. Мова, яку я знав краще за будь-яку іншу.
Ранок останнього дня почався з переклички. Звичайна процедура. Прізвища, відгуки, перерахунок. Але моє прізвище прозвучало інакше.
— Жуков. З речами.
Два слова, після яких коридор стає коротшим, а світло з вікна яскравішим. Я зібрався за десять хвилин. Речей в ув’язненого небагато. Бритва, мило, змінна білизна, дві книжки, які Світлана прислала поштою, і зошит. Решта — казенне. І до казенного прив’язуватися не варто.
Григорій не став прощатися довго. Потис руку, міцно, по-чоловічому, без обіймів і промов.
— Коли вийду, знайди мені клієнта, — сказав він із кривою усмішкою. — Мені теж треба буде починати спочатку.
— Знайду, — відповів я. І це була обіцянка, а не ввічливість.
Коридор, КПП, перевірка документів, підпис у журналі, ворота, важкі, металеві, пофарбовані сірим. Вони відчинилися з тим особливим звуком, який не сплутаєш ні з чим. Скрегіт. Потім гул, потім тиша. Я вийшов. Майданчик перед воротами був порожній. Автобусна зупинка за сто метрів, паркан, за парканом дорога, за дорогою поле, за полем — лінія лісу. Квітневий ранок, холодний, із низьким сірим небом. Нікого. Мене ніхто не зустрічав. Ні син, ні невістка, ні старі знайомі. Світлана в цю годину вже була в поліції, з довіреністю і заявою, як ми домовилися. Вона зустріне мене пізніше, коли перший крок буде зроблено.
Я стояв перед воротами, вдихав сире квітневе повітря, і в руці в мене був зошит у клітинку, потертий, із загнутими кутами, з олівцевими рядками, що просвічували крізь обкладинку. Зошит, який починався як робочий інструмент аудитора, а став планом повернення. Я не озирнувся на ворота, ні до чого. Я запам’ятав їх на два роки вперед. Натомість я подивився на дорогу. Пряма, рівна, що йде до автобусної зупинки й далі. До міста, до нотаріуса, до поліції. До початку того, заради чого 730 днів варто було терпіти. Я пішов.
Ходи зроблено
Насамперед я пішов до нотаріуса. Не додому, не в кафе, не на лавку в парку ковтнути повітря свободи. Ні. Я йшов вулицею із зошитом у клітинку під пахвою, і кожен крок був вивірений, як рядок у балансі. Два роки я готував цей день. Кожна сторінка зошита — напрям удару. Кожна позначка — прізвище, дата, номер документа…
