Вона розвернулася й пішла до дверей. Конвоїр відчинив, пропустив, зачинив. Кроки в коридорі. Швидкі, злі, що стихають.
Я залишився за столом. Посидів хвилину. Потім попросив у конвоїра дозволу затриматися. Мені треба було записати. Конвоїр кивнув. Він бачив, що я не буяню, не кричу, не порушую порядку. Тихий ув’язнений із зошитом. Найбезпечніший вид. Я відкрив зошит на чистій сторінці й написав: дату, час, візит А. Жукової, довіреність на продаж квартири, відмова, свідки — два конвоїри, денна зміна. Потім підкреслив слово «вперше» і поставив крапку. Два конвоїри, денна зміна. Вони бачили, як Альона приїхала не провідати ув’язненого свекра, а вибити підпис. Вони чули мою відмову. І коли настане час, вони підтвердять це в суді. Альона не знала, що залишає свідків. Вона думала про квартиру, про гроші, про те, як швидше оформити продаж. Вона не думала про наслідки. Вона ніколи про них не думала. У цьому був увесь її талант і вся її слабкість.
Я закрив зошит і повернувся в камеру. Після візиту Альони щось остаточно стало на місце. Не в зошиті, в голові. Останні сумніви, які ще ворушилися десь на дні: «Може, Максим не знав? Може, його теж обдурили? Може, є шанс на розмову?» Ці сумніви померли. Тихо, без драми, як гасне свічка, коли закінчується віск. Альона приїхала не сама. Вона приїхала від імені Максима. «Максим просив передати». Отже, він знав. Він послав дружину замість себе, бо сам не зміг би дивитися мені в очі. Або не захотів. Різниця невелика.
Зворотний відлік
Останні місяці злилися в один рівний ритм. Ранок — робота в госпблоці. Вечір — зошит. Я перечитував план не для того, щоб щось змінювати. Я перечитував його, як піаніст програє партію перед концертом. Кожен такт вивчений. Кожна нота на місці, але пальці мають пам’ятати. Григорій спостерігав за мною з тим спокійним схваленням, яке властиве людям, що бачили життя з обох боків ґрат.
— Знаєш, що відрізняє хорошого юриста від поганого? — сказав він якось увечері, коли я вкотре закрив зошит. Я підвів очі. — Поганий юрист подає позов і сподівається. Хороший знає результат до того, як увійде до зали суду.
Я кивнув. У моїй роботі було так само.
— Хороший аудитор не шукає помилки. Він знає, де вони будуть, ще до того, як відкриє перший документ.
— Ти готовий краще за будь-якого адвоката, — додав Григорій і замовк, бо додавати було нічого.
За два тижні до звільнення я склав листа Світлані Миронівні, докладного, на чотирьох сторінках. У ньому була довіреність. Не на продаж, як хотіла Альона, а на інше. Я просив Світлану в день мого виходу подати заяву в поліцію про незаконне проживання сторонніх осіб у моїй квартирі. Текст заяви додавався. Я написав його сам, з урахуванням усіх статей, які Григорій вбив мені в голову за два роки. Світлана мала діяти від мого імені, за довіреністю, засвідченою начальником установи. Григорій допоміг оформити: він знав процедуру. Лист пішов.
За тиждень Світлана відповіла коротко: «Борисе, все зрозуміла. Зроблю. Чекаю на тебе». Три речення. Цього було достатньо…
