— сусідка обернулася. Її обличчя було бліде. — Там машина. І якісь люди.
Оксана застебнула блискавку сумки. Звук вийшов гучним у повислій тиші. Вона підійшла до підвіконня, з якого облупилася біла фарба, і подивилася вниз.
Посеред двору, перегородивши виїзд, стояв масивний чорний позашляховик. Навколо нього вже почав збиратися натовп студентів, які вийшли на перекур. Важкі дверцята машини повільно відчинилися. На потрісканий асфальт опустилася нога в дорогому шкіряному взутті. А потім із салону вийшов чоловік, спираючись на тростину з металевим руків’ям.
Оксана завмерла. Її рука, що лежала на віконній рамі, стиснулася в кулак. Це був той самий старий із платформи. Але тепер на ньому було бездоганне темне пальто, а погляд, спрямований просто на вікна четвертого поверху, був гострий, мов бритва.
Один із людей у строгих костюмах, які супроводжували старого, відкрив багажник і дістав звідти предмет, загорнутий у грубий сірий папір. Старий узяв згорток, підняв голову й зробив перший крок до дверей гуртожитку.
Оксана взялася за пластикову ручку клітчастої сумки. Та відгукнулася різким скрипом, що різонув по вухах в абсолютній тиші кімнати. Коліщаток у сумки не було. Дівчина потягла її на себе. Дно заскреготіло по шорстких, давно не фарбованих дошках підлоги, залишаючи на них білясті смуги. Залишивши ключ на порожньому казенному столі, вона ступила в коридор.
Довга, тьмяно освітлена кишка коридору тяглася вдалечінь, прорізана жовтими прямокутниками світла з прочинених дверей. Із загальної вмивальної кімнати тягнуло сирістю, підгорілою цибулею з кухні та їдким запахом дешевого чистячого порошку.
Вона йшла до сходів, волочачи за собою свій єдиний багаж. Кожен глухий удар пластикового дна сумки об бетонну сходинку віддавався тупим болем у плечі. Сіра картонна папка всередині лежала важким, твердим прямокутником, упираючись у стегно крізь тонку тканину сумки. Сорок аркушів креслень формату А3. Рік безсонних ночей під мерехтливою настільною лампою, стерті до крові подушечки пальців від канцелярського ножа й твердих грифелів, вирахувані до міліметра навантаження на несучі сталеві опори. Це був не просто курсовий проєкт. Це був єдиний допуск на державне стажування.
Студенти на сходових майданчиках замовкали, почувши звук волоченої сумки. Пахло тютюновим димом із чорних сходів і старою штукатуркою. Ніхто не підійшов. Ніхто не запропонував допомоги. Спини відверталися до вікон, двері кімнат поспіхом прикривалися, сухо клацаючи засувками. Люди відступали на крок, ховали очі, зливаючись зі стінами. Система працювала бездоганно: виживає той, хто не ставить запитань і не стає на шляху в начальства.
На прольоті другого поверху в Оксани заніміли пальці. Вона зупинилася, притулившись чолом до холодної бетонної стіни, вкритої масляною зеленою фарбою. Фарба місцями пішла бульбашками й обсипалася під пальцями, оголюючи сірий цемент. Дівчина дихала рівно, дивлячись на носки своїх потертих кросівок. Холод стіни трохи остудив палаючі щоки. Внизу, у холі першого поверху, звичний гул студентських голосів раптом разом стих. Його змінила неприродна, щільна, тиснуча тиша.
Сходинка за сходинкою. Оксана вийшла до просторого вестибюля. Біля металевого турнікета студенти стояли щільною стіною. Першокурсники з пластиковими тубусами, випускники з чернетками дипломів, чергові по поверхах у синіх халатах — усі завмерли, дивлячись в один бік. Ніхто не перемовлявся навіть пошепки. Повітря здавалося густим, важким.
Дівчина протиснулася крізь натовп. Ручка сумки глибоко врізалася в долоню, залишаючи червоний слід.
По той бік турнікета стояв він. Старий зняв капелюха, оголивши коротко й акуратно підстрижене сиве волосся. Зблизька тканина його темного пальта здавалася важкою, матовою, цілком поглинаючи тьмяне світло люмінесцентних ламп. На його ногах були туфлі ручної роботи, матова шкіра яких різко контрастувала із затоптаною, вищербленою кахляною плиткою вестибюля гуртожитку. У лівій руці він спирався на тростину з гладким металевим руків’ям. У правій — тримав невеликий прямокутний згорток із грубого сірого паперу. Того самого, промасленого паперу з вокзалу. Поруч із ним, мов дві монолітні тіні, завмерли кремезні чоловіки в однакових строгих костюмах. Їхні обличчя нічого не виражали, руки спокійно були опущені вздовж тіла.
У скляній будці вахти сиділа комендантка Тамара Іллівна. Її пухкі пальці з облізлим бордовим лаком завмерли за сантиметр від чорної кнопки відкриття турнікета. Вона дивилася на непроханих гостей поверх окулярів із товстими лінзами. Звична влада, якою вона упивалася в цих обшарпаних стінах, тепер давала глибоку тріщину…
