Віктор Миколайович повернувся. Він підійшов до столу й подивився на карту. Його погляд був таким самим чіпким і холодним, як того дня у вестибюлі гуртожитку.
— Машина внизу. Водій чекає, — він постукав кінцем тростини по червоній позначці на карті. — Поїдеш на об’єкт. Зупиниш заливку. Викличеш незалежну лабораторію для відбору кернів. Підрядник кричатиме про строки й штрафи. Погрожуватиме міністерством.
— Я знаю регламент, — Оксана закрила блокнот.
— У бардачку машини лежить припис про призупинення робіт за моїм підписом. Печатка там само. Якщо відмовляться глушити бетононасоси — викликай поліцію.
Оксана коротко кивнула й пішла до виходу.
— І, Оксано, — голос старого змусив її зупинитися у дверях. Він дивився на її коротко підстрижені нігті, під якими більше не було чорної графітової крихти. — Купи собі нормальну дорожню сумку. У багажнику пікапа клітчастий баул виглядає непрофесійно.
Вона не всміхнулася. Просто кивнула ще раз і вийшла.
За годину білий службовий пікап із логотипом проєктного бюро на борту виїхав за межі міста. Асфальт змінився потрісканою бетонкою. За вікном миготіли поля, лісосмуги й сірі бетонні паркани промислових зон.
Пішов дощ. Дрібний, колючий, він барабанив по лобовому склу, змушуючи щітки двірників ритмічно рипіти по склу.
Машина звернула до приміської залізничної станції — короткий маршрут до ущелини пролягав через старий залізничний переїзд. Шлагбаум був опущений. Горів червоний семафор. Дзвенів попереджувальний дзвінок…
