— Хвилин двадцять стоятимемо, товарняк іде, — водій заглушив двигун. — Я по каву схожу до вокзалу. Будеш?
— Ні, — Оксана відчинила дверцята й вийшла під дощ.
Повітря було важке, вологе. Пахло мокрим вугіллям, дизельним пальним і сирою землею. Вона підняла комір штормівки й пішла вздовж перону.
Платформа була порожня. Металеві лавки нещодавно пофарбували в їдкий зелений колір, але фарба вже почала відшаровуватися на кутах, оголюючи іржу. У кінці платформи стояв старий кіоск із каламутним пластиковим вікном. Із витяжки йшла густа пара, що пахла перегорілою олією.
Вона підійшла до вікна. Дістала з кишені гаманець. Вийняла купюру.
Жінка в засаленому білому фартуху мовчки взяла гроші, кинула решту в пластикову тарілочку й поклала на прилавок один смажений пиріжок із капустою. Він був загорнутий у грубий, сірий промаслений папір.
Олія миттю почала проступати крізь обгортку. Оксана взяла пиріжок. Папір обпік пальці.
Вона відійшла до зеленої лавки. Сіла на самий край, просто на мокрі залізні рейки. Розірвала сірий папір. Гаряча пара вдарила в обличчя.
Повз із важким гуркотом пронісся товарний потяг, обдаючи платформу запахом залізного пилу й вітру. Вагони везли ліс, металопрокат і щебінь. Вони їхали будувати.
Оксана розламала пиріжок навпіл. З’їла першу частину, ретельно пережовуючи жорстке, просякнуте олією тісто. Другу половину вона акуратно загорнула в залишки сірого паперу, встала й поклала згорток на сухий край лавки, під навіс із гофрованого заліза.
Потім вона розвернулася й пішла до білого пікапа. Попереду чекала робота.
