Іван приїхав за сорок хвилин, злий від недосипу й від того, що світ знову вирішив діяти без погодження з лісовою охороною. Але, побачивши напрямок слідів, лише потер обличчя долонею й сказав: «Розумна стерва».
Марина кашлянула. Олексій подивився на нього. Іван підняв руки.
— У доброму сенсі, по-лісовому. Вони пішли втрьох на світанку, не в погоню, а обережно. Олексій ніс рюкзак із бинтами, водою й м’ясом, Марина несла аптечку.
Іван ніс карабін, але тримав його на ремені за спиною, як зайве нагадування про те, що зброя іноді потрібна саме для того, щоб нею не користуватися. Сліди йшли по м’якому насту, петляли між деревами, зупинялися біля струмка, потім піднімалися до кам’яної гряди. Іскра берегла лапу — це було видно по нерівній глибині відбитків, — але йшла впевнено.
Вовченята плуталися поруч, іноді збивалися в купу, іноді розбігалися, як чотири сірі іскри. Сонце підіймалося над озером, повільно фарбуючи сніг у рожеве, потім у золоте. У таке світло важко було повірити після всіх ночей, але воно було, і ніхто не питав, чи заслужили вони його.
Біля старої ущелини вітер став тепліший, між камінням росли низькі кущі. Сніг там уже зійшов плямами, відкриваючи торішню траву й суху хвою. Іван присів біля входу в невелику печеру під корінням поваленої сосни.
— Лігво, — сказав він, — старе. Може, її, може, чуже. Але місце правильне.
Вода поруч, схил сухий. Люди сюди без потреби не ходять. Олексій побачив Іскру раніше, ніж вона вийшла.
Спершу лише сірий рух у тіні, потім очі. Вона стояла біля входу в сховок, шерсть на загривку піднята, вовченята за її ногами. Не гарчала, дивилася.
У цьому погляді було все, що між ними сталося. Дорога в хуртовині. Піч.
Біль. Молоко. Капкан.
Людська рука, що не стала кліткою. Олексій зупинився на відстані. Він зрозумів без слів, що ще крок буде зайвим.
Марина теж зупинилася. Іван зняв рацію з пояса, тихо повідомив координати й сказав, що випуск відбувся природним шляхом. Стан зграї задовільний.
Подальше спостереження — дистанційне. Сухі слова повисли в ранковому повітрі дивовижно ніжно. Марина дістала з рюкзака шматок м’яса, поклала на плаский камінь і відійшла.
Іскра не підійшла відразу. Вона чекала, поки люди відступлять. Лише тоді вийшла з тіні, накульгуючи, але горда, взяла м’ясо й віднесла його вовченятам.
Світле, колись найслабше, виявилося найнахабнішим. Воно спробувало потягти здобич цілком і отримало від матері короткий поштовх носом. Олексій не стримався й усміхнувся.
Усмішка заболіла, але не як рана, а як м’яз, яким давно не користувалися. Потім Іскра повернулася до каменя, підійшла ближче, ніж мала б. Не до Марини, не до Івана.
До Олексія. Він присів, хоч коліно відразу нагадало про себе. Долоню поклав на землю, як у першу ніч.
Вовчиця опустила морду й торкнулася носом його пальців. Одна мить. Холодний, вологий ніс, тепле дихання, запах лісу й диму, який ще тримався в її шерсті.
Потім вона відступила, розвернулася й повела вовченят у тінь ущелини. Ні красивого прощання, ні покірної вдячності. Лише правильний рух живої істоти туди, де їй бути.
Олексій довго дивився, поки срібляста спина не розчинилася між камінням. Марина стояла поруч. Іван мовчав.
Навіть він розумів, що є хвилини, які не можна закривати жартом чи наказом. Після цього життя не стало казкою. Воно стало працею, і саме тому йому можна було вірити…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
