Наприкінці травня сніг на південних схилах став рихлим. Струмки заговорили голосніше. Земля біля хати потемніла й почала пахнути корінням.
Четверо вовченят упевнено ходили, кусалися, тягнулися до сирого повітря. Іван привіз нашийник із легким радіомаяком, а Марина закріпила його на Іскрі — не щоб стежити за нею, як за бранкою, а щоб переконатися, що після випуску вона йде в безпечний бік. День повернення в заповідний коридор призначили на п’ятницю, коли дорога до старої ущелини підсохне.
Відтоді Олексій став тихішим. Він не сперечався, не просив перенести, не вигадував нових причин лишити їх іще на тиждень. Він просто довше сидів біля загону вечорами, слухав, як вовченята вовтузяться в соломі, і дивився на Іскру, яка дивилася на ліс.
Марина одного разу сіла поруч. «Боляче?» — спитала вона. Він не став удавати, що не зрозумів.
«Так». «Значить, живе?» Він усміхнувся. «У вас усі діагнози такі короткі». «Тільки коли пацієнт упертий». Вони сиділи до темряви плечем до плеча, не називаючи це ні обіцянкою, ні початком, ні чимось таким, що можна злякати словом. У ніч перед випуском піднявся теплий вітер з озера.
Він пах талим льодом і мокрою корою. Олексій прокинувся не від звуку, а від його відсутності. Вовченята не пищали.
Іскра не ворушилася біля хвіртки. Він вийшов на ґанок, накинувши теплі чоботи на босу ногу й тримаючи в руці ліхтар. Дверцята загону були прочинені.
Не зламані. На клямці темніли свіжі подряпини: Іскра зуміла зсунути її зсередини. На снігу й чорній землі виднілися сліди.
Чотири маленькі плутані ланцюжки й один глибокий нерівний вовчий. Вони йшли не до дороги, а до старої ущелини, туди, куди їм належало їхати вранці. Олексій стояв, поки холод не пробрався під сорочку, і розумів, що Іскра вирішила піти сама, не чекаючи людського дозволу.
Олексій не закричав і не побіг у ліс, хоч перший біль у грудях вимагав саме цього. Він стояв біля відчиненої хвіртки, тримав ліхтар опущеним, дивився на сліди й змушував себе дихати повільно. Ніч була не ворожа, це він зрозумів не відразу.
Теплий вітер ішов з озера, сніг під ногами осідав м’яко. Сосни не тріщали від морозу, а тихо шуміли, як вода в темній посудині. Іскра пішла не в бік дороги, не до старої просіки, не туди, де пахло людьми й залізом.
Вона пішла до ущелини, яку Іван вибрав для випуску. Отже, це була не втеча від них. Це був вибір.
Марина вийшла на ґанок на ходу, запахуючи куртку. Волосся вибилося з-під хустки, обличчя було сонне й одразу налякане. Олексій показав на сліди.
Вона довго дивилася, потім сказала: «Вона не кинула вовченят, он маленькі відбитки, усі четверо з нею». Від цих слів стало легше й страшніше водночас…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
