Син застогнав, спробував підвестися, але не зміг.
Я вже набирала екстрений номер.
Потім мені казали: «Ти так швидко зреагувала?» Так. Бо я до цього готувалася. Місяці із зошитом, фотографіями, консультацією в юриста, збереженими номерами — усе це було не підозрілістю і не істерикою. Це була підготовка до моменту, в який я до останнього сподівалася не потрапити.
Але потрапила.
Диспетчер відповів майже відразу.
— Потрібні медики і поліція, — сказала я. — Постраждала дитина. Чотирнадцять років. Його побили. Адреса…
І в цей момент до кімнати влетіли Лідія Петрівна й Оксана.
Лідія Петрівна побачила телефон біля мого вуха і вдарила по руці. Телефон випав і впав на підлогу.
На її обличчі не було жаху за Єгора. Не було страху за дитину, яка лежала на підлозі. Там було тільки одне: люта заборона — «не смій».
— Ти що робиш? — прошипіла вона. — Хочеш зіпсувати Романові життя?
Оксана відразу заговорила крізь сльози:
— Це випадковість! Вони просто посварилися! Ти знову все роздмухуєш!
Але дзвінок уже пройшов. Із телефона, що лежав на підлозі, долинав голос диспетчера:
— Алло. Вам потрібна допомога?
Я підняла телефон. Подивилася на Лідію Петрівну. На Оксану. На Андрія, який стояв навколішки біля сина і дивився на мене.
І сказала в слухавку спокійно, виразно, без тремтіння:
— Так. Потрібні медики і поліція. Мій син постраждав. Йому чотирнадцять років.
Я повторила адресу.
Лідія Петрівна зблідла від люті.
— Поліція? Ти розумієш, що робиш? Ти його посадиш!
Я договорила і лише потім опустила руку.
Андрій повільно підвівся з підлоги. Повернувся до матері. Я ніколи раніше не бачила в нього такого обличчя. Ні крику, ні спалаху, ні звичного бажання згладити гострі кути. Лише щось остаточне, ніби всередині нього зламалася остання перегородка.
— Мамо, відійди від неї, — сказав він тихо.
Оксана схлипнула:
— Андрію, ти розумієш? Йому вісімнадцять. Це ж твій племінник.
Він подивився на неї, потім знову на сина.
— А це мій син лежить на підлозі.
Роман увесь цей час стояв біля стіни. Частину стільця він уже кинув. Дивився кудись повз усіх тим самим порожнім поглядом. Потім почав повільно рухатися до дверей.
Ніхто відразу не зрозумів, що він намагається піти.
Усе відбувалося надто швидко.
Медики приїхали швидко. Поліцейські — за кілька хвилин після них.
Фельдшер був молодий, зібраний, без зайвих емоцій. Він опустився поруч із Єгором, обережно оглянув його голову, обличчя, руки, перевірив реакцію, поставив кілька коротких запитань. Потім подивився на мене:
— Схоже на струс мозку. Пальці теж треба дивитися — за набряком може бути перелом. Розсічення над бровою. Веземо до лікарні.
Він зробив паузу й додав уже не лише мені, а всім, хто стояв у кімнаті:
— За характером травм це схоже на напад. Ми зобов’язані все зафіксувати і передати інформацію.
Після цих слів Оксана почала плакати по-справжньому голосно. Не тихо, не стримано, а навзрид, закриваючи обличчя руками. Лідія Петрівна відразу обійняла її за плечі, ніби постраждалою була не моя дитина, а її донька.
Обидві дивилися на мене поверх цих обіймів: мати Андрія — з ненавистю, Оксана — з образою і докором.
Я майже не помічала їх. Уся моя увага була на Єгорі, якого обережно перекладали на ноші. Він був блідий, очі розплющував насилу, але чув мене.
— Я поруч, — повторювала я. — Я тут.
Поліцейські тим часом узялися за Романа. Його знайшли на сходовому майданчику. Він устиг вийти з квартири, але далеко не пішов. Один зі співробітників говорив із ним спокійно, без метушні. Попросив показати руки, потім вивернути кишені.
Роман робив усе повільно. Надто повільно, ніби тягнув час. Поліцейський не став чекати і допоміг йому.
Із кишені куртки випав маленький пакетик.
Співробітник підняв його, подивився на напарника, дістав експрес-тест. За короткий час стало ясно: всередині заборонена речовина.
Романові було вісімнадцять. Це вже не розмови про важкого підлітка і не сімейні прохання «не псувати хлопцеві майбутнє». Це вже зовсім інший рівень відповідальності.
Лідія Петрівна стояла у дверях і теж усе зрозуміла. Я бачила, як змінюється її обличчя. Ще хвилину тому в ньому була злість на мене, а тепер під нею проступив страх. Не каяття — ні. До каяття їй було далеко. Але страх з’явився.
Страх перед тим, що заплющувати очі більше не вийде.
Оксана щось вигукувала в під’їзді, намагаючись чи то виправдати сина, чи то зупинити те, що відбувається. Поліцейський спокійно й твердо попросив її не заважати роботі.
Андрій узяв мене за руку.
Просто взяв і не відпускав.
Ми йшли за ношами вниз сходами. Його пальці були крижаними. Напевно, мої теж.
У машині швидкої я сиділа поруч із Єгором і тримала його за руку. Він був при тямі, але погляд залишався мутним, розфокусованим. Час від часу він намагався щось сказати, але я просила його не напружуватися.
Телефон Андрія завібрував. Він дістав його, подивився на екран.
Лідія Петрівна.
Він кілька секунд дивився на виклик, потім скинув. Телефон завібрував знову. Андрій знову скинув і прибрав його в кишеню.
У лікарні Єгора оглядали довго. Мені здавалося, що час став густим і в’язким. Білі стіни, запах ліків, кроки в коридорі, запитання, відповіді, документи. Усе відбувалося начебто швидко, але всередині розтяглося на безкінечність.
Нарешті лікар вийшов до нас.
— Струс мозку підтверджується. Два пальці на лівій руці — закриті переломи. Найімовірніше, він намагався закриватися. Розсічення над бровою, гематома в ділянці потилиці. Ще трохи — і мова могла б іти про серйознішу травму голови.
Він підвів очі:
— Хто це зробив?
Андрій відповів без паузи:
— Племінник. Йому вісімнадцять. Поліція вже займається.
Лікар кивнув і зробив запис.
Я стояла в лікарняному коридорі поруч із чоловіком, під яскравими білими лампами, і думала: це ще не кінець. Це лише початок. Будуть дзвінки, тиск, звинувачення, розмови, слідство, суд. Будуть чужі сльози, які спробують поставити вище за біль мого сина.
Але Єгор живий.
І більше «наступного разу» не буде.
Цього вистачало, щоб стояти рівно.
Єгора поклали в дитяче неврологічне відділення. Палата була на двох. На сусідньому ліжку лежав хлопчик років дванадцяти з якоюсь спортивною травмою. Він майже не шумів, читав книжку й крадькома поглядав на нас.
Єгорові дісталося ліжко біля вікна. Першого вечора він майже не розмовляв. На запитання лікарів відповідав коротко, іноді заплющував очі, потім знову розплющував і дивився в стелю.
Я сиділа поруч і не вимагала розмови. Не ставила зайвих запитань. Просто була там.
Андрій пішов лише після того, як медсестра сказала, що в палаті не можуть залишатися обидва батьки. Але додому він не поїхав. Пізно ввечері мені прийшло повідомлення:
«Сиджу в машині біля лікарні. Не можу поїхати».
Я відповіла:
